1 Розділ 1 Частина

Ранок у Єрорії починався з дзвону.
Я прокинулася незадовго перед тим, як над палацом піднялося сонце. За високими вікнами повільно падав сніг. Великі сніжинки лягали на дахи білих будинків, на сріблясті гілки дерев та на кам'яні перила балконів. Внизу вже рухалися люди: торговці відчиняли крамниці, слуги поспішали вулицями, а перші екіпажі проїжджали бруківкою, залишаючи на снігу неглибокі сліди.
Єрорія прокидалася.
Я відкинула ковдру та сіла на ліжку. У моїй кімнаті було прохолодно, але не настільки, щоби довелося відразу одягати теплий халат. Тутешні зими відрізнялися від тих, про які розповідали у старих книгах. Вдень сніг майже не заважав звичайним життям, зате вночі мороз сковував воду в невеликих фонтанах і покривав вікна тонким шаром льоду.
Я підійшла до вікна і відсунула фіранку.
Палац розташовувався на піднесенні, тому з моїх покоїв відкривався вид на значну частину столиці. Білі будинки з вузькими вежами, блакитні дахи, невеликі площі та довгі вулиці поступово наповнювалися світлом. Вдалині виднілася річка, що перетинала місто з півночі на південь. Через неї було перекинуто старий кам'яний міст, що з'єднував палацовий район із торговою частиною Єрорії.
Вранці на мосту завжди було багатолюдно.
Я любила спостерігати місто до початку роботи. У ці кілька хвилин мені здавалося, що все на своїх місцях і ніщо не може порушити звичний порядок речей. Жаль, що це почуття рідко зберігалося надовго.
Я відійшла від вікна і попрямувала до невеликого столика, на якому з вечора залишила гребінець та срібні прикраси. Сьогодні треба було перевірити приготування до вечірнього прийому, простежити за роботою служниць у королівських покоях і отримати розпорядження керуючого палацом. День обіцяв бути довгим.
Я зібрала волосся, залишивши кілька пасм у обличчя, і закріпила зачіску тонкими шпильками. Потім одягла молочну сукню з довгими рукавами та легку сріблясту накидку. Браму прикрашала тонка вишивка, а на зап'ясті я застебнула браслет, який колись подарувала мені матуся.
На столі лежала вузька стрічка з невеликим медальйоном.
Я взяла його до рук.
Медальйон належав моєму братові.
Декілька секунд я розглядала знайому застібку, після чого відкрила кришку. Усередині був крихітний портрет, написаний ще до того, як наша родина перебралася до столиці. На ньому брат усміхався так, наче в його житті ніколи не існувало ні тривог, ні смутку.
Я закрила медальйон і сховала його під сукнею.
Пройшло достатньо часу, щоб я навчилася продовжувати жити. Принаймні саме це я говорила оточуючим.
У двері постукали.
— Увійдіть.
На порозі з'явилася Лісетта, одна з наймолодших служниць палацу. Вона тримала в руках тацю зі сніданком і виглядала так, ніби вже встигла зробити кілька помилок за сьогоднішній ранок.
— Доброго ранку, пані Рейвальд.
— Доброго ранку, Лісетто. Щось сталося?
— Ні, пані. Тобто... поки що ні.
Я подивилася на неї поверх плеча.
— Сподіваюся, ти розумієш, що після таких слів я зобов'язана ще раз спитати.
Дівчина зніяковіло посміхнулася.
— Пан керуючий наказав передати, що сьогодні король снідатиме у своїх покоях. І просив вас особисто перевірити, чи все підготовлено для його повернення з Малої ради.
— Король уже повернувся?
— Ні, пані. Але його екіпаж бачили біля східної брами.
Я кивнула і взяла з тацю чашку гарячого чаю.
- Добре. Передай керуючого, що я все перевірю.
Лісетта поставила сніданок на стіл, але не пішла. Вона явно хотіла щось спитати.
- Що ще?
— Вибачте, пані… Це правда, що сьогодні у палаці буде королівський прийом?
- Правда.
- І що приїдуть представники північних земель?
— Якщо їх не затримає сніг.
— А сам король буде?