6 РОЗДІЛ
На годиннику було одинадцять двадцять дев’ять. Я відписав - на свою біду.
Коротко і ясно, вірно? Але, схоже, для неї це довго і туманно. Не пройшло і хвилини, як почув звук повідомлення.
Ага, «козлик». Або жалюгідна спроба позагравати, або невміння навіть гідно ображати. В одному і другому вона повний нуль.
- Це шантаж. Я нікуди йти не буду.
Вона вийшла з мережі. Я поклав телефон і думав, що на цьому все, проте вона знову написала. Точніше не написала, а скинула фотки з роботи сьогодні. Скинула п'ятнадцять фото! Для чого? З якою метою?
- І?
- І-і?! завтра 19:00. Все.
Завтра настало, і вечір теж, але.. я не настільки ідіот щоб йти туди. Дівчина шантажує, невідомо чим це взагалі може закінчитися для мене. Вдома налив квасу, пожарив шматок м’яса разом з яйцями, і під відео «Ознаки того, що ти їй подобаєшся» поєднав корисне з приємним.
Відверто, я чекав коли вона напише. Але на мій подив такого не сталося. Ліг я десь ближче до першої ночі. У чаті тиша. В мережу вона заходила в 18:55.
Переломний момент стався наступного дня. Я прийшов у парк покататися. Перед самим катанням перевірив колеса. Як правило передні і задні розхитувалися і їх потрібно підкручувати, проте все було гаразд. З собою взяв колу. Надів ролики і бинтами обмотав лікті та кисті рук. Ви скажете, купи нормальний захист, але я скажу так – а; це для слабаків; б – з бинтами це в рази стильніше.
Не встиг домотати останній на руці, як ця Кіра пронеслася трохи далі від мене. Простежив за нею якийсь час, (а точніше до того моменту, поки та не стала повертатись) і зробив вигляд ніби її не бачив. І тут почалася дивна річ. Я катався, вона каталась, але ми обидва мовчали. Я був впевнений на всі сто, що вона навмисно ігнорує мене, і здавалося б, ти цього і добивався, але тепер мені було якось ніяково. Точніше, це справедливо з її боку ображатися на мене. Я не прийшов, не писав, але хто вона така, що я маю це робити? І все ж одну спробу згладити кути, я зробив. Вона спинилася і сіла на бордюрі міцніше зав’язуючи ролики. Цього разу у неї були жовті квади. Я під’їхав.
— Кіра, вірно? Слухай, давай забудемо всі ці штуки. Ти не знаєш мене, а я тебе, ок?
Вона мовчала і не дивилася в мій бік. Потім встала і поїхала кататись. Я зробив аналогічно.
Я відділився думками від неї, і сконцентрувався над трюком, який не вийшов минулого разу. Цього разу усе буде інакше. Жодних дівчат поблизу не було. Розігнався, заскочив спиною вперед, стрибок! І.. ну, лікоть я здер, одяг не порвав, але.. коротше лежав з думкою, що цього разу не вийшло.
Тут ця Кіра під’їжджає і знову фоткає, тільки на телефон тепер.
— Що ти робиш?!
По руці побіг струмок крові. Зняв бінт з руки і приклав до рани.
— Ти вбитися хочеш? — сказала Кіра.
— А! Заговорила, так? — дратівливо бовкнув я встаючи.
— Якби не люди, врізала б тобі! — огризнулась та, що мене неабияк порадувало.
— Ти і є така? Шантажуєш, б’єш, фоткаєш без дозволу? У дитдомі виросла чи що?
— Канєшно. А ти з мусорки виліз?
Я лиш похитав головою. З ким, з чим я зв’язався. Усівшись на лавці, дістав колу і випив. Кіра нікуди не поспішала.
— Чому сьогодні в квадах?
Вона шоковано очима вчепилася в мене з наївною посмішкою.
— А, заговорив, так? Нічого собі. Дуже мило з твого боку.
Вона сіла поряд і зробила селфі. Я лиш похитав головою.
— Щось серйозне? — запитала, вказавши на руку.
— Дурня!
Я перев’язав на місці рани руку і вскочив з рішучістю в очах. Під’їхав до того самого бордюру. Ноги смикалися, як у наркомана. Там, де лікоть, - пекло. Проте у серці палав вогонь, що зігрівав усе тіло та штовхав на власну біду вперед.
Я знову розвернувся спиною вперед і поїхав. Все те саме. Бордюр, стрибок.. ролики стали криво. Мене з силою потягло вниз. Вдарився головою. Різкий біль все помутніло.
Круглі ліхтарі тонули у темряві. Вони тягнулися рівною лінією, здається, до самого горизонту, створюючи вічну, далеку дорогу у синю, глибоку далечінь. Перила моста, іржаві та нахилені вперед, здавалося, от-от заваляться та впадуть. Я тримався подалі від них. Червоні ліхтарі притягували увагу більше за численні жовті. Колії знизу, освітлені ними, були порожні. Наче гігантське дитя гралося та паличкою розкреслило їх у хаотичному порядку. Було тихо. Позаду світив ліхтар, але я не обертався. Величезних масштабів хмара, темна-темна, нависала над вокзалом. Над будівлями, коліями та ліхтарями. Чи то вибух, чи то щось геть незвідане - подібного я ніколи не бачив. Єдиний звук, який з'являвся час від часу, це грім. Він був далеко, там у хмарі, проте по всьому мосту йшло легке тремтіння.