5

5 РОЗДІЛ

Минув тиждень після тих подій.

День у «Країні Мрій» завжди гудів однаково. Це ааме гримуча суміш із криків дитячого захоплення, безперервного пищання ігрових автоматів, запаху свіжої піци та молочних коктейлів.

О шостій вечора мої ноги вже відпадали. За зміну я накатав по залу стільки кілометрів, що міг би легко скласти конкуренцію професійним бігунам. В руках — таця з трьома «Дитячими комбо», у голові — єдине бажання: щоб цей день нарешті закінчився, а голова перестала боліти від пісеньки про рожевого слона, яка грала на повторі вже п'яту годину.

Я спритно обігнув п'ятирічного хлопчика, який на повній швидкості летів у лабіринт, і скинув брудний посуд на станції.

— Ще одне на п'ятому столику, винеси сік.

Я зітхнув, узяв глечик із помаранчевим соком і попрямував до службового виходу, де дівчата зазвичай здавали зміни. Двері службового приміщення відкрилися.

На половині дороги моє пильне око уже побачило усю трагічність та неминучість ситуації в якій я скоро опинюся.

Джинсовка, русяве волосся, злегка розпатлане, і цей знайомий, трохи нахабний погляд хижих очей із пірсингом у брові. На шиї — все той самий фотоапарат.

Оглядаючи це дитяче божевілля з виразом легкого шоку, її погляд ковзнув по залу, поки не зупинився на мені.

На мені! З тацею, фартухом і кухлем помаранчевого соку в руках.

На секунду в залі ніби вимкнули звук. Зникли діти, аніматори, музика. Лишилося тільки її повільне, трохи розпливчасте здивування, яке за секунду змінилося тією самою дурнуватою, переможною посмішкою.

— Ого, — процідила вона, коли я підійшов до столика. — Ти працюєш тут?

— Бажаєте скуштувати нашу фірмову піцу?

— Ні, не треба.

Вона дістала фотоапарат і з тихим клацанням навела об'єктив просто мені в обличчя.

— Видали, — на автоматі сказав я, хоча в глибині душі розумів: я влип і влип з головою.

Вона грала на моїх нервах, як на дешевій гітарі.

Ходила за мною по залу, ніби папараці за зіркою, клацала камерою у найдурніші моменти — коли я піднімав серветку, коли виносив піцу з рожевим соусом чи вислуховував претензії від чийогось тата. На всі мої шиплячі «видали!» вона лише складала губи бантиком і шепотіла: «Губу закатай».

Під кінець зміни, коли мої ноги вже остаточно відпадали, я застав її біля барної стійки. Вона про щось шепотілася з моєю колегою – Софією. Дівчата хихотіли, переглядалися і, коли я підійшов, навіть не приховали, що обговорювали саме мене.

Але слава Богу, зміна закінчувалася. Мої страждання мали от-от скінчитись.

— Дякую за компанію. — сказала вона і пройшла повз до виходу.

Софія лише винувато опустила очі в підлогу й пробурмотіла мені:

— Вибач. Вона так розпитувала, що я й не помітила, як розказала.

«Та фіг з цією Кірою», — думав я, вже упавши на ліжко й навіть не розшнурувавши кросівки. Головне, що цей день закінчився.

Я заплющив очі, але в цей момент телефон у кишені завібрував.

Я неохоче дістав і відкрив Телеграм. Невідомий номер. Без аватарки. Лише один лаконічний текст, від якого весь сон вилетів у вікно:

— Якщо не хочеш, щоб тебе звільнили, завтра о сьомій вечора в парку.

Я вкляк, витріщившись на світло екрана.

— Якого вона дала їй мій номер?!