3

3 РОЗДІЛ

Чотири години. Ось скільки зайняло катання у той вечір. Інколи потрібно просто поїздити. Згори вниз. Просто з’їжджати, як віз якому забули поставити камінці під колеса чи як машина, якій забули затягнути ручника.

І знаєте, я не належу до тієї групи людей, які полюблять фотографувати кожну мить свого життя. Як на мене, фотографувати варто щось дійсно важливе, те, що змінило життя на сто вісімдесят градусів, розумієте? Саме тому я не зрозумів, чому більшість  людей в тому парку спинилась і діставши телефони фотографували захід сонця. Так, він красивий.

Сонце було схожим на апельсин. Він тонув в темному болоті горизонту – світі, який не гідний його яскравості.

Та дівчина звідкись дістала фотоапарат, і фотографувала. Канонівський, напевно. Дивною була її реакція. Вона побачила що я дивлюся, і навела об’єктив в мій бік. Я не розділив її посмішки, але щось з’ясовувати теж не хотів. «Хай собі фоткає». — подумав я.

Я знімав ролики. Коли це робиш після довгого катання, є схоже відчуття, як в сильний мороз скидаєш тепле взуття. Не хочеться, проте на годиннику вже майже десята, а ще якось додому дійти.

Поряд стояла кав’ярня. Не проста кав’ярня, де капучино коштує тридцять чи тридцять п’ять. Тут воно коштувало п’ятдесят, але готували його настільки смачним, що усі сімдесят можна віддати. Це була кав’ярня Hygge Home. І закінчити цю покатушку хорошою кавою було саме те.

— Одне капучино.

— П’ятдесят. Бажаєте щось до капучино?

— Ні, дякую. Карткою буде.

Оплатив і хотів сісти за столик, проте джинсова куртка та русяве волосся сковзнули до каси ледь торкнувшись мого плеча. За нею двоє дівчат. Не приділяючи цьому уваги присів за столик біля вікна.

— Якого.. — сказав сам собі дістаючи телефон.

Продивився повідомлення в Телеграмі. Не хотів, щоб котрійсь з них спало на думку підійти. Попри вибудуваний захист, я відчував погляди на собі, і краєм ока бачив носки їхнього взуття спрямовані в мій бік.

— Візьміть капучино. — нарешті пролунало через зал кав’ярні.

Уникаючи поглядів цих гарпій пройшов і врятував свою каву. Не встигли мої губи торкнутись напою, як одна з них присіла навпроти.

— А як тебе звати?

Вперше я був щасливим, що взяв у паперовому стакані каву з кришкою, а не чашці. Це дозволило встати..

— Рятівник котів.

..сказати і вийти. «Придурок»,— почув позаду. «Зате який», — подумав я. Отож, врятувавши кота, зробивши парочку трюків та успішно проігнорувавши малолітніх «гарпій» з кавою в руці я пішов додому. Перше катання у новому парку пройшло цілком успішно.