Глава 43

Лілі

Дивно, що один поцілунок може викликати бурю. Дивно, що слова “я раніше не поважав твої бажання” можуть означати так багато. Немов вони перекреслюють те, що він заподіяв. Адже, поведінка Флінна дійсно стала дещо іншою. Мушу визнати, що раніше він би дійсно чхав на моє ігнорування, продовжував би свою гру так, як хотів. Але не тепер. 

Що змінило його? Я? Смерть мами? Моє протистояння? Все разом? А може причини взагалі інші… Втім, яка мені різниця, якщо я бачу, що Еван не всесвітнє зло. Цього мало?

Звичайно.

Емоції беруть верх, та мозок все ще при мені. Я легко пробачаю. Якби Еван попросив вибачення за все, я б забула. Просто тому, що життя надто коротке, аби витрачати його на погані емоції. Після втрати я це знаю.

Так, він змусив повернутися у жахливі дні, коли не вірила, що виживу. Він казав, що смерть моїх батьків лише крапля. Казав, що моя війна лише моя. Що біда у мене вдома це лише наша проблема. 

А потім присягнув все виправити. Подарував картинку, де я на фоні будинку. Власного, цілого, не зруйнованого.

Мабуть, було б доцільно сказати, що Еван балансує на межі білого і чорного.  Змінює думку. Він не змінився докорінно. Таке неможливо. Він все одно пихатий і самовпевнений Еван Флінн. Проте, він більше не покидьок. Принаймні не настільки, як гадала. 

Я злегка відсторонююся від футболіста. Все ще обіймаю його за шию. 

— Навіщо все це? — пошепки запитую. — Ти казав, що завжди отримуєш бажане. Розповів про спір. Твоя гра ще не закінчена? 

У моєму тоні немає образи чи гніву. Це просто питання. Уточнення. 

Хлопець тримає руки на моїй талії. Пальці злегка стискаються. В небесних очах туга, котра торкається струн у душі. На губах виграє легка усмішка. Змішане задоволення зі смутком. Біль з радістю. 

— Давно вже, Квітко, — твердо вимовляє. 

— І чому ж? 

— Я не знаю, — чесно лунає.

М'яко усміхаюся. 

Попри страхи запускаю пальці у його волосся. М'яке та ніжне, проковзує шовком повз та лоскоче чуттєву шкіру. 

— Що далі? — запитую.

Мені цікаво, дійсно, що задумав далі. До чого хоче прийти. 

Еван важко зітхає. 

— Буду сподіватися ти пробачиш мені все те, що було. Пробачиш, що лякав, погрожував, змушував, наражав на небезпеку 

— Якщо пробачу, то що? 

Складно пояснити навіщо дражню. Я ж знаю, що між нами нічого. Знаю, що не очікую більшого, не сподіваюся, не мрію. Знаю, що сама собі поставила заборону і не планую її змінювати. Знаю, що впускати Евана у серце помилка про яку пошкодую. 

Та, якщо на секунду дозволити уявити, що буде далі? Якщо зняти заборону на короткий час, аби впевнитися, що це правильне рішення? Якщо…дати йому шанс викрасти на той проклятий пагорб?

— У мене будуть сили, — відповідає. Чесність вражає. 

— На що? 

— Вижити. 

Зітхаю. 

— Тоді, я пробачаю тобі.

Слова самі зриваються з губ. Легко, наче пір'їнки. Потрібні, мабуть, не лише йому, а й мені. Щирі та чесні. 

Еван торкається підборіддя й залишає пекучий поцілунок на губах. 

— Цей світ не заслуговує на тебе. 

***

Після Великодня минає кілька днів. Еван…зник. Тепер не я ігнорую його, а він мене. Зізнатися, я думала, що коли  привіз мене додому після вечірки, все буде інакше, але…сподівання обдурили. Я навіть подзвонила йому, тільки на тому боці слухавки прозвучало що абонент недоступний. Враховуючи все це, я зробила висновок, що він досяг мети. Отримав бажане і забув. 

Що відчула? Не знаю. Розпач. Біль? Гнів? Образу? Бо довірилась, а він вкотре обдурив? Бо подарувала пробачення, а він забув? Бо очікувала продовження, а Флінн стер його з нашої історії, котра так і не почалася? 

На що власне розраховувала? Знала ж, що між нами невизначеність, що у нас різні шляхи. Знала, що наші емоції — проста симпатія у мене і дике бажання отримати заборонене у нього. 

Флінн переміг у спорі. Переміг у нашому протистоянні. Отримав бажаний кубок всюди, де очікував отримати. 

Згодом, коли минає ще тиждень, перехоплюю Коліна у коледжі, поки ми перебігаємо з пари на пару. Останнім часом він постійно з Меган, тож я з Айлою намагалися не заважати їм. Але сьогодні, коли кореянка залишилася вдома через отруєння, Деймона теж не видно, який останні дні тікав від мене, а Меган застрягла у дівочій кімнаті, я маю час поговорити хоч з кимось з нормальних друзів Евана. 

Повз нас проходить Рона з подругами. Скоса поглядає, проте нічого не каже. З дня, коли поцілувала Флінна на її очах, дівчина лише дивиться злісно, але більше нічого не робить. 

— Вейн, — хлопець миттю зупиняється.

Помітивши, що це я, усміхається.

— Привіт, Лілі.

— Можемо поговорити? 

Колін киває. Відходимо під вікно.

— Де Флінн? 

Вираз обличчя стає серйозним. 

— Не знаю.

Вигинаю запитально брови. Не вірю. 

— Ви ж друзі?...

— Не знаю, Лілі. 

Зіщуливши погляд, кажу:

— Тоді я запитаю у Деймона.

— Він теж не знає.

Дивна знервованість торкається осередку у душі. Вона не повинна була взагалі з'явитися, але є. 

— Стоп. Після вечірки Еван зник. Я думала, можливо у нього щось пов'язане з футболом, проте тренувань у вас ще не було, а наші проходять окремо. Я не бачу Деймона, він…наче уникає мене. 

— Лілі, — погляд Коліна дивиться зі співчуттям, — просто забудь. Еван це…. Еван. 

Хитаю головою. Ні. Щось не так. 

— Гаразд, — брешу.

Протягом дня почуваюся дивно. В душі сум'яття і погане передчуття. Дуже погане. Тож після пар їду до Айли. Подруга зустрічає на порозі й дуже дивується, що прошу адресу Деймона. Але не відмовляє, що радує. Ми деякий час говоримо, запитую про її стан, а потім мчу до будинку Поузі. 

Дім, не гірший, ніж у Флінна, зустрічає зеленим газоном та прекрасними квітами. Паркуюся під цією красою — у них немає паркану, — й крокую до вхідних дверей. Не встигаю й руки підняти, а Деймон вже відкриває двері.