Глава 42

Лілі

Здобувши перемогу у турнірі з футболу ми повертаємося додому. З насолодою спостерігаю за Меган, поки їдемо в автобусі. У неї з Коліном за ці кілька днів стосунки вийшли на новий рівень. По-перше, парочка сидить разом, і Колін обіймає подругу. Вони про щось воркують, притулившись чолами одне до одного. По-друге, на них шалено приємно дивитися. Особливо на Меган. Дівчина сповнена щастя. Її очі сяють, усмішка не сходить з губ, а кожний жест тіла каже про радість. Враховуючи, що її життя може обірватися будь-якої миті, мені радісно усвідомлювати, що якась його частина пройде під покровом закоханості. 

На відміну від цієї парочки, ні я з Еваном, ні Айла з Деймоном не сідаємо разом, не продовжуємо спілкування. Хіба, випадковість змушує сказати кілька слів. Еван намагався якось наблизитися наступного дня, та я увімкнула ігнорування. Не хочу, щоб вважав себе винним чи щось подібне. Наша близькість була моїм свідомим вибором. А моя образа на нього за те, що знову пережила у підвалі, нікуди не зникла. Надто багато негативу приніс Флінн. Надто сильно змусив знову відчути силу втрати. Мені не солодко тут, у чужій країні, серед чужих людей. Мені до нестями боляче постійно, кожної секунди, хоча я приховую це. Тому… я забороняю впускати Евана у серце чи підпускати ближче. Одного разу дозволила, зіграла з ним у його гру, і що з того вийшло? 

Не має значення, що Флінн наче став розуміти більше, і ніби фактично не винен у ночі, яку провела в підвалі. Неважливо нічого з того, що було хорошого, бо погане все одно має більшу силу. 

Повернувшись у місто я одразу їду з Мері додому. Тітка забирає мене на машині придбаній завдяки Коліну Флінну. Коледж дає нам кілька вихідних, тож проводжу їх максимально багато розмовляючи з Юлею. В Україні без змін, на жаль. Не краще. Обстріли — жорстокі, цинічні, спрямовані на вбивство. Втрати. Смерті. І нескінченний біль. Всюди. Постійно. Єдине, що тішить — робота повітряних сил. Якби не вони, було б значно гірше. 

Великдень приходить значно швидше, аніж могла розраховувати. Свято, сповнене усмішок, полювання на фарбовані яйця, смаколики та любов до Бога. Я проводжу його спершу з Мері, потім відправляюся з Айлою та Меган гуляти. Дівчата запрошують ввечері на вечірку до якоїсь дівчини з коледжу. Спершу відмовляюся, але подумавши, вирішую, що піду. Поки я тут, потрібно жити. Заради ж цього я прилетіла? Відчуття провини перед українцями, котрі під обстрілами, все одно не зникає. Я сама себе з'їдаю за мирне життя тут. Тож…знаючи, що все одно повернуся на Батьківщину, потрібно спробувати як святкують Великдень в США. 

Весь цей час Еван не чіпав мене. Не було ні дзвінків, ні смс, ні запрошень на обіцяне побачення. Враховуючи, що мене й у коледжі фактично не було, то усвідомлюю, що таки тоді, на березі океану, Флінн був п'яний. Отже, не може відповідати за свої слова. Примарні надії, що вони хоча б були правдою, заштовхую глибоко. 

Нам з Еваном ніколи не стати парою. Мені добре без нього. Добре з ним. Тому, роблю висновок, що між нами немає почуттів. Принаймні у мене. Фізичне тяжіння? Симпатія? Була. Є. Чи буде? Ми з ним стоїмо з різних сторін прірви.  І жоден не збирається пригати вниз заради іншого. 

На вечірку прибуваємо з подругами одними з останніх. На щастя, вона не тематична, тож не потрібно було шукати одяг  у вигляді крашанки. Мері проводжала з усмішкою, благаючи відірватися на повну, як нормальна студентка. 

Варто увійти на подвір'я будинку у два поверхи, як миттєво опиняєшся серед натовпу. Музика лунає достатньо голосно, проте нікому не заважає. Власниці дому явно на руку, що у неї в сусідах лише дерева, а не люди, тож баси нікому дійсно не встають поперек горлянки. 

Айла тягне нас у гущу. Спершу, не розумію, куди саме, а потім помічаю чорняву маківку Деймона, котра нависає над іншими студентами.

— Можливо ти сама? — підштовхую її у спину. 

Меган широко посміхається. Наче, більше не проти симпатії між нею та Поузі. 

— А ви? Ми прийшли разом. Там Колін, — дивиться на Дарсі. — І Флінн, — а тепер на мене.

— Ні-ні! Я у це ваше Тріо не лізу! 

— Йди, завойовуй його, — сміється Дарсі, —  побачимося.

Дівчина веде нас в інший бік. 

— Ти вже не проти нього?

Дарсі поправляє окуляри. Виглядає щирою та спокійною. 

— А є сенс бути? Та і, дійсно не можна вважати одного з них кращим за інших. 

Ховаю усмішку. Добре, що вона це зрозуміла.

— А у вас як? 

— Ти ж бачила, — червоніє на очах.

Ми добираємося до столика з напоями. От тут вже видно, що вечірка на честь Великодня. Стаканчики у формі зайців, канапки овальної форми, і повно маленьких шоколадних курчат у жовтогарячій обгортці. 

— Я рада, — кажу й беру стаканчик з червоним напоєм. 

Повертаюся до Меган, а її очі закривають руки Коліна. Хлопець стоїть позаду неї, широко усміхається мені й показує, щоб не видавала. Киваю. Залишаю їх. Нехай насолоджуються одне одним стільки часу, скільки доля їм виділила. 

Крокуючи повз натовп заходжу за будинок. Тут є басейн, а за ним тягнеться щось на кшталт міні саду, поміж яким приховані галявинки. Їх підсвічують ліхтарі зроблені під старовину. 

Йду туди. 

Мері казала повеселитися, але я ховаюся у тінях дерев, від людей. Можна було залишитися з Айлою чи Меган, або приєднатися до компанії дівчат з підтримки, чи студенток з паралельних курсів, проте не хочеться. Варто визнати, що тусовниця з мене так собі. 

До війни моє життя нагадувало те, яке веду зараз — навчання, трішки розваг, подекуди побачення. В принципі все. Чи шкодую? Чи вважаю своє життя сумним? Ні. Мені ніколи не було сумно самою із собою. Я ніколи не потребувала когось чи чогось аби заповнити тишу навколо себе шумом. 

— Невже вечірка настільки нудна? 

Знайомий голос позаду вабить низькими вібраціями. Еван знайшов, а я навіть здивованою не почуваюся.