Глава 41

Лілі

Так дивно стояти у воді, відчувати її холод, але на противагу, палати від жару. Еван запалює вогонь у мені. Підкидає дров у багаття, котре попри всі мої бажання, запевнення, образи та ненависть, все одно живе. 

Губи хлопці ласкаві, ніжні. Пестливість дотиків вражає. Невже він так вміє? Стільки витончених нот у його пальцях. Вони торкаються шкіри під кофтиною, і я не проти. Я напружена та розслаблена водночас. Я бажаю продовження.

Ще тоді, у будинку на тій злощасній вечірці, знала — не зможу зупинитися. І не змогла б, якби не сам Флінн. 

А тепер? Після стількох митей, які ми пережили? Після усього, що знаю про нього: чи бажаю більшого? Чи хочу усього його?

Еван підхоплює під сідницями, витягує з води й ставить на пісок. Скидає кофту, залишаючись з оголеним торсом, й розстеляє її. Вкладає мене на спину, вмощується між стегон та спершись на лікті, зазирає в очі. Бачу — сказати хоче багато. Тільки жодне слово не зривається з його губ. Можливо, так краще. Який сенс розмовляти? Між нами усе і нічого.

Темні пасма падають на чоло Евана. Місячне сяйво позаду нього підсвічує шкіру хлопця перетворюючи її на срібло. Він такий красивий. Невже можна реально народитися настільки прекрасним? Йому б королем бути й корону носити на цій голові. А він на війну збирається… На мою війну. Не його.

Новий поцілунок забирає увесь кисень. Ніжність межує з грубість. Він вимагає усю мене. Потребує. Благає. В цю секунду я повністю усвідомлюю, що дійсно потрібна йому. 

Обіймаю за шию, обхоплюю його стан ногами й підсуваюся ближче. Флінн стогне, відривається від губ й глибоко втягує повітря у легені. Холодний вітерець торкається наших тіл, але нам надто спекотно, щоб зважати на все навкруги. 

— Лілі, — хрипло вимовляє. 

В голосі святобливість і потреба. 

— Можеш не зупинятися, — промовляю. 

Це рішення може стати помилкою, але я про неї не шкодуватиму. Мати першим Евана Флінна….. дія, котра чітко і ясно говорить — живу. 

— Впевнена? — хрипло. — Я не хочу так. Я… 

— Не бійся. Я не прошу бути моїм хлопцем. Просто хочу свій перший раз бути з тобою. 

Дивний сміх виривається з грудей Флінна. Повний розпачу? Розчарування? Не знаю. Не зважаю. Сама знімаю штани, з нас обох. Тіло пам'ятає ту насолоду, котру дарували його пальці у будинку посеред лісу. Тіло хоче знову відчути те саме. 

Флінн не пручається. З захватом розглядає мене усю, від голови до п'ят. Важке дихання в обох. Палаю я, згоряє він. 

— Лілі…ти квітка серед чагарників, — хрипло бурмоче. — Єдина і неповторна. 

Червонію від компліменту, попри те, що не соромлюся оголеності. 

Еван лягає збоку. Обличчям до обличчя. Закидає мою ногу на свої стегна й просуває між нами руку. Водночас цілує. Знаходить те, що дарує шалені емоції. Бавиться з цим. Дражнить. Провокує. Я знаю, як все має відбуватися, але теорія і практика це дві різні речі. 

— Точно? — ще раз запитує. 

Киваю. 

Ми підсуваємося одне до одного ще ближче. Коли він торкається там вже не пальцями ледве дихаю. Спершу відчуваю солодке поколювання, потім тілом пробігається хвиля болю. Еван миттєво завмирає.

— Пробач, — тихо і хрипло.

Нічого не відповідаю. Деякий ми очікуємо поки біль спаде, а потім я сама підказую рухом стегон, щоб продовжував.

І він слухняно виконує те, що прошу. 

Складно сказати скільки часу минає. Єдине, що вказує на те, що він взагалі рухався — місяць, який змінив місце перебування на небесному полотні. Еван кутає мене у свою і мою кофти, сам же одягає штани й сідає поруч. 

— Після змагань, — починає, кидаючи камінчики в океан, — я б хотів влаштувати нам побачення.

Теж сідаю. Не розглядаю його профіль. Спеціально.

—  Ти не повинен зустрічатися зі мною, бо ми переспали. Я знала на що йшла. 

— Так неправильно.

Хмикаю.

— А коли ти робив щось правильне?

Флінн різко дивиться на мене. Навколо темно, проте я чітко відчуваю на собі його погляд.

— Ти унікальна, Лілі. І ти стала жорсткішою за цей…майже рік.

— Вчуся у найкращих, — бурмочу.

— Все одно влаштую побачення. Відправимося на той пагорб, де вже були. 

— І що буде?

Місячна доріжка помалу зникає з плеса води. Здається і сам місяць вже не такий яскравий, отже скоро світанок.

— Буду повторювати з тобою те саме, що було тільки що.

От тепер я дивлюся на нього. 

— Що?

— Ми будемо займатися коханням дуже багато разів. Я вже казав — мені потрібна вся ти. А я завжди отримую бажане. 

Зітхаю. Напівсміх, напіввидих виривається з грудної клітки. 

— Я подумаю чи погодитися на таке провокативне побачення. 

— Ти любиш, коли тебе змушують. Викраду, закину у машину і відвезу. 

— Викрадення? Так і знала, що це твоє хобі? Ну, окрім футболу! 

Еван сміється.

— Ти — моє хобі, моя мрія, моя залежність. 

— Так багато слів, — хитаю головою. — Ти п'яний. Завтра казатимеш інакше. 

— Побачимо. — відрізає.