Глава 40

Еван

Знімаю взуття слідом. Підходжу ближче. Обережно завмираю позаду неї й кладу долоні на плечі. Здригається. Намагається приховати, але я відчуваю цю дівчину на клітинному рівні. І це навіть не дуже лякає. Повинне, проте страх відсутній. Гра за автомобіль, азартна, сповнена егоїзму — змінилася. Вона її змінила.

— Уяви, — схиляюся до її вуха. Приємний аромат парфуму та гелю для душу торкається кінчика носа. — Колись тут були кораблі. На їх палубах сиділи пірати. Вони спускалися на цей берег, щоб пограбувати, віднайти багатства. Знаєш їх головну помилку?

Лілі напружена. Дихає часто, уривчасто.

— Вони не знали, що іноді скарби лежать прямо перед ними, просто вони засліплені тим, що десь там, і не бачать далі власного носа. 

— Колись, — продовжую, коли вона судомно вдихає, — тут теж була війна. 

Дівчина реагує на це погано. ЇЇ тіло нагадує метал. Здається, навіть дихати припинила. 

— Поглянь тепер на цю країну. Поглянь на красу. Рівень життя. Не все ідеально, але ідеалів не існує. За все доводиться платити кров'ю, Лілі. 

— Хіба крові українців пролилося мало? — ледве чутно запитує.

— Ніхто не ставить міру, щоб припинити війну, коли буде достатньо. Війні завжди мало. Але плата кров'ю найвища. Я впевнений, що всі ті люди, які загинули колись у війні, потім повертаються на ці ж землі, щоб цього разу прожити мирне життя з тими, з ким довелося розлучитися колись. 

— Віриш у реінкарнацію? — здивовано шепоче.

— Хочу. Тоді в наступному житті буде все інакше.

Гірко хмикає.

— І мої батьки побачать моє весілля? Побачать, якою дорослою стала? 

Обіймаю її ззаду, притискаю спиною до грудей. 

— Звичайно. Ви зможете стояти на березі океану чи будь-якого моря й дивитися на цей же місяць, що і ми зараз. 

— Якщо ти помиляєшся? 

— Це не математика, де все чітко. Це віра. Вона зумовлюється іншим.

— Чим? 

— Серце краще знає відповідь. Моя мама завжди казала у дитинстві, що ми наперед знаємо: поганий наш вчинок чи ні, бо серце робить поштовх. Проблема в іншому — ми удаємо, що не помітили цього.

— Твоя мама була розумною жінкою. Мені дійсно шкода. 

Замовкаю. Впираюся підборіддям у її маківку. Не думав, що прийде день і ми стоятимемо у воді по щиколотки, я буду обіймати її й думати, що можливо після цих змагань ми більше не побачимося. 

— Розкажи мені ще про Україну, — тихо прошу.

Лілі розслабляється. Відчуваю, як її тіло все більше спирається на моє. Притискаю сильніше. Ловлю себе на думці, що вона…близька мені? Важлива? Щось середнє між цим? А може…потрібна?

— У нас багато гарного. Є шахти, я вже казала. Моря. Є місцина, колись вона називалася “Дике поле”. Кажуть, саме там зародилося козацтво. Мовляв, то були землі, котрі не належали Київські Русі, там полювали на тварин. І перші козаки оселилися саме там. До війни на цій території були міста. Красиві. Сучасні. Не гірші за ваші, чесно. Хоча, раніше я вважала не так. Я думала у нас все погане, сіре, не сучасне. Я помилялася. Ще є міста, де збереглися старовинні пам'ятки. А ще..у нас є…була пустеля. І Асканія-Нова — заповідник. Це щось на кшталт контактного парку. Є провідники, проте ти можеш ходити поміж тварин.  У нас є прекрасні гори. Цілий хребет. Є озера. Є…

Вона замовкає. ЇЇ душать сльози.

Повертаю Лілі до себе. Притримую за потилицю. Дівчина впирається обличчям у грудну клітку. 

— Більшої частини вже не існує. І ніколи не існуватиме. Будівлі можна відбудувати, але повернути землі її родючість, її запах, її дари…не вдасться десятиліття. Цю землю не просто витоптали. Там поховали моїх українців. Там вбили моїх тварин. Там знищили мій врожай. 

Пестливо перебираю її волосся. Щось нашіптую. Слова неважливі, головне тон. З часом Лілі заспокоюється. Тоді торкаюся її підборіддя та змушую поглянути на мене. 

— Я хочу поцілувати тебе. 

Золотаві очі, за відтінком схожі до сонця, не здивовані. 

— Цілуй.

Згода ошелешує. Але вона така солодка. Всі поцілунки до цієї миті я крав, а цей відданий чесно, з  повним розумінням хто я такий. 

Мої губи накривають губи Лілі. Солодкий смак змішується з солоним. Ковтаю її сльози як свої. Пещу язиком. Воджу долонями по спині, бажаючи більшого. З нею неможливо зупинитися лише на поцілунках.