Глава 39

Еван

Після гри, я з Деймоном та рештою команди, відправилися святкувати. Перемога дає початок для виходу у фінал в Голден лізі. Якби програли, довелося б боротися за місця у срібній, а нашій команді таке не підходить. Весняно-літній сезон повинен бути переможним. Не тільки з причин банального бажання бути першим та попри все відповідати батьковим вимогам. Не лише тому, що мама завжди любила, коли, у хвилин просвітлення, я розповідав про футбол. Я мушу завершити кар'єру тут, аби відправитися добровольцем на війну. Рішення прийняв остаточно. Після розмови з Лілі, її слів співчуття та намагання підтримати, я повинен виконати присягу — врятувати її країну, відбудувати дім. 

У ту ніч ми говорили багато. Дуже. Лілі не замовкала, розповідала про все, що мене цікавило. Ми провели час до світанку сидячи на різних кінцях ліжка і вперше у житті я не думав про те, щоб швидше дівчина закрила рота. Мені було цікаво слухати її. Завжди. Щоправда, про це довелося зізнатися після того, як вона пішла.

Весь час, до сьогоднішньої гри я все ще був під контролем тата, але хоча б без домашнього арешту. Вдалося досягнути цього завдяки останній нашій бійці. Тато більше не дивиться на мене, як раніше. Щось змінилося. Можливо те, що дав відсіч реально змінило його ставлення… 

Я працював над помилками у футболі, виправляв деякі оцінки. Знайшов чоловіка, який проводить курси бойової підготовки. Звичайно ж, вони створені для самозахисту, проте у мене була інша ціль.  Навмисно займав свій час, аби не чіплятися до Квітки. Не через заборону. На неї мені чхати. Просто… якщо у мене реально вийде піти, якщо мене візьмуть в один з інтернаціональних батальйонів, то прив'язаність до цієї дівчини зіграє у злий жарт з мозком. А це зайве, враховуючи, що сіра речовина й так запалена через неї. 

До цієї миті як Лілі жбурнули мені під ноги гравці суперників, до усвідомлення, що попри всі бажання триматися якомога далі, впевнення, що так буде краще — не можу. Вона — магніт, а я сталкер. Поки ми на відстані, поки між нами люди, навчання, тренування, проблеми і є Рона — можна існувати. Але варто це все стерти й мені рве дах. 

Краєм ока помічаю, що Колін веде Лілі в інший від нас бік. В цю мить гамселю блондина, який мав нахабність взагалі торкатися її. Ненависть кипить у мені. Безжально вибиваю з нього все, що спонукало почати чіплятися до Лілі. Вона — моя українка. Ніхто не має права торкатися її. Ніхто не має права ображати її. Ніхто не має права навіть просто дивитися. Без її згоди…. Навіть я. 

Деймон не менш завзято завдає ударів іншому. Здається він захисник у команді “Червона лють”. 

Ми настільки входимо у смак, що не розуміємо скільки часу минає. Нас зупиняє Колін і його холодне:

— Досить! 

Різко опускаю руку, котру заніс для удару. Блондин піді мною, — а ми на підлозі, — весь у крові. Не шкода його, ані краплі. 

— Досить, — повторює Колін.

Схиляюся до блондина. Він у свідомості, що тішить. Шепочу на вухо:

— Нас тут не було! Скажете комусь і розгориться міжнародний скандал. Ви зачепили українку. Цей народ наразі чіпати не можна. Міжнародний скандал. Дискваліфікація. Виженуть з команди. Знаєш, звідки знаю? Бо я вже вліз. Рекомендую казати, що перепили.

Встаю. Витираю закривавлені руки в футболку хлопця та схопивши за грудки Деймона, впевнено тягну його у нашу кімнату. 

— Гадаєш, не скажуть? —  Колін замикає двері.

— Ні, — заштовхую Деймона першого у ванну. В нього з носа кров йде, тому мовчить. Тримає все закриваючи обличчя руками. — Я натякнув на те, про що казали нам при арешті. 

Вейн хмикає. Деймон пробує щось пробубніти, тільки виходить жахливо.

— Непогано.

— Головне голос страшним зробити. Лілі у себе? — скидаю футболку.

— Так. 

Киваю. 

Спершу вирішую, що зараз прийму душ і ляжу спати. Але минає час, ми по черзі змиваємо піт та кров, і лягаємо відпочивати. Алкоголь бурлить у крові. Я банально не здатен змусити мозок замовкнути. Колін та Деймон давно соплять. Я ж ніяк не засну. Думки лише про одне...

Беру телефон. Дивлюся на Лілі у соцмережах. Вони підказують, що вона онлайн. Довго не вагаюся. Натягую спортивні штани й кофту на замку на голе тіло та крокую до неї на п'ятий. Кілька секунд нерішуче мнуся біля дверей, а потім все-таки стукаю. Цікаво, та Лілі відмикає одразу. Позаду неї бачу Меган — спить солодко й тихо бубонить щось. Айли немає. 

Цікаво, чому подружка Деймона блукає не ясно де? Втім, одразу забуваю про них, варто золотавим очам впертися у мене роздратованим поглядом.

— У тебе синці видно, — коментує.

Вигинаю насмішкувато брови.

— Захищав одну дівчину. Вона любить неприємності. 

Тепер черга вигинати брови Квітки.

— Швидше, всі її неприємності зв'язані з одним нахабним футболістом.

— Не потрібно було відмовляти, — миттєво відрізаю.

— А ця дівчина любить свободу вибору. Такий менталітет у її народу. Такими вони народжуються — протистояти примушенню. 

— Це цінно, — киваю й спираюся на одвірки. — Прогуляємося? 

— Гра вранці.

— Дай мені шанс, Лілі. 

— Ти завжди просиш багато, Еван.

Стенаю плечима. Дивлюся на неї з-під напівзаплющених очей. Не можу втримати усмішку, бо в очах Лілі видно — прогуляється зі мною. Вона вже згодна, залишилося озвучити. 

— Навряд ти радієш сопінню Дарсі.

Лілі озирається. Зітхає. А потім погоджується. 

— Тільки кофту накину.

Кілька секунд очікую на неї під дверима. За хвилину ми непомітно прокрадаємося повз рецепцію й вибираємося у двір готелю. Звідти веду її крізь чагарники до океану. Ми тут не вперше граємо. Це місто вивчив, як своє.

Холодний вітер торкається наших облич швидше, ніж ми бачимо воду. Навіть у темряві видно щасливу усмішку дівчини.

— Ніколи не бачила океан? — питання лунає тихо. 

Десь там, за будівлями, місто живе. Там повно різних звуків. Тут же тиша, що чутно як ми крокуємо.