Глава 38

Лілі

Після тієї ночі, коли ми розмовляли з Еваном у нього в будинку, минає місяць. Весна вривається у наші життя яскравим сонцем, теплом та надією, що все буде добре. Принаймні хочеться вірити, що “добре” прийде у серце кожного українця, коли президент оголосить про перемогу у війні, як двадцять четвертого лютого оголосив про її початок. 

До мого волонтерства приєднується Айла та Меган і мене це неймовірно радує. Участь подруг у допомозі моїй країні неоціненна. Я знаю, що є люди, котрі роблять більше ніж я, навіть перебуваючи за кордоном, і я хочу допомагати більше, ніж закривати потреби військових та цивільних, речами першої потреби. От тільки поки немає змоги. Якби я вже працювала…все було б інакше. Я б повернулася додому.

Ми говорили про це з Мері. Я пояснювала їй, що туга за Батьківщиною надто сильна. Так, я живу, вчуся, розважаюся іноді, але цього недостатньо. Тут, у Штатах, не почуваюся вдома. Ця країна мені чужа. Справа навіть не у менталітеті народів, просто…я хочу додому. І байдуже, що його у мене немає, чхати, що росіяни розвалили будівлю. Розумію і те, що моє місто окуповане, зруйноване, там навіть траві ніде прорости — все випалене. Попри все це — мій дім найкрасивіший. 

Навчання стає більш інтенсивним, як і тренування. Ми часто зіштовхуємося з Флінном та його друзями, але обмежуємося короткими вітаннями. Еван виконує рішення суду, де йому заборонено наближатися. В принципі, як і Деймон з Коліном.

В один з теплих днів, коли ми з Айлою гуляємо парком в очікуванні Меган — подруга у лікаря, здає аналізи, — кореянка розповідає, що між ними з Поузі все складно. Він робить крок до неї й три назад. Наче ось Деймон запрошує прогулятися, а  в наступну мить поводиться холодно. Просить поради, тільки я погана радниця у справах сердець, мені б самій ще хтось щось порадив.

Наші відносини з Флінном дуже дивні. Між нами: його присяга і мій жаль зі страхом, що відправиться на війну в Україну. Я розумію, що він повнолітній, що якщо дуже постаратися, то цей план можна втілити у життя. Не хочу, щоб хлопець йшов. Він футболіст, не солдат. Підсвідомо знаю, що на фронті на Евана чекає смерть. Ці думки лякають, але позбутися не вдається. 

За тиждень до Великодня нам оголошують, що наш футбольний клуб їде в інше місто на змагання. Команда підтримки з ними, звичайно ж. Спершу не хочу, але Мері на пару з Меган та Айлою впевнюють, що це чудова можливість побачити Штати й познайомитися з іншими людьми. 

Тож, після свят, коледж везе нас усіх в маленьке місто Кресент-Сіті на узбережжі океану. Їхати з футболістами в одному автобусі суцільне задоволення, щоправда, у лапках. Всю довгу дорогу ми слухаємо їх співи, наставляння тренера і купу футбольних штук. Деякі дівчата з команди підтримки проводять більше часу на колінах у хлопців, ніж з нами. Іноді до нас приєднуються: Колін чи Деймон. Втім, впродовж подорожі, Еван жодного разу не дивиться у наш бік. Навіть не знаю чи радіти. Наша розмова мала б примирити, проте все вийшло навпаки — Флінн сам віддалився. 

Коли прибуваємо у Кресент-Сіті, нас селять у величезний готель, що з'єднаний з футбольним полем. Воно не крите, дах є лише для глядачів. Наша команда прибуває третіми, перші три — з інших міст. 

До вечора ми заселяємося, розкладаємо речі та вивчаємо готель. Дзвоню Мері, розповідаючи, що все добре. Потім пишу Юлі, обіцяючи фото океану. Після нашої останньої розмови я прийняла важливе для себе рішення — попри відчуття вини, що я у безпеці, постаратися отримати насолоду від перебування у США. А після розуміння, що все одно повернуся додому, вирішую ставитися до всього, як до розваги.

Новий день починається з тренування. Ми з дівчатами відточуємо рухи до ідеалу, аби показати усім, що “Соколи” найкращі в усіх сенсах слів.

До обіду у нас час, аби підкріпитися. Після, починаються ігри. Наші футболісти очікують у роздягальнях, ми ж з командою на кріслах глядачів у перших рядах, дивимося як танцюють інші. Айла підмічає усі їх помилки, я ж зосереджуюся на загальних враженнях. Емоційна енергія від фанатів нагадує буревій. Вона проноситься ураганним вітром навкруги поля, підбурює гравців викладатися на всі сто.

Нарешті грають наші. Команда підтримки виходить на поле. У центрі йду я з прапором України та США. Це була ідея організатора змагань, коли він дізнався про мене. Ведучий оголошує, що підтримка США не закінчиться допоки Україна не переможе у війні, я ж ледве стримую сльози. Реакція глядачів торкається серця, бо я бачу їх обличчя — фактично кожний вигукує на мої слова “Слава Україні” —  “Героям Слава”. Ніколи не думала, що ці слова будуть нести таку силу тут, навіть за тисячі кілометрів від України. 

Далі все для мене у тумані. Я танцюю, бо рухи відточені до ідеалу, але думки все ще літають поміж людей, котрі підтримали мене і мій народ. 

Після нашого виступу починається гра. Цього разу не приховую від себе, що спостерігаю за Еваном. Його гра — шикарна. Він швидкий, активний, реагує на все чітко та зважено. Злагоджена робота між ним та рештою гравців впадати в очі. І хоч американський футбол для мене досить дивний, та не можу не захоплюватися цим видом спорту.

Вечір настає швидко. Закінчується перший день ігор. Попереду ще два. Втомлені, повертаємося у готель. Айле відправляється прогулятися з дівчатами, Меган мчить до Коліна, який поїхав підтримати друзів, я ж після душу маю сили лише на сон. 

За годину до півночі прокидаюся. У номері немає води. Ліжка Айли та Меган порожні, отже досі не повернулися. Натягую футболку й джинси та спускаюся вниз по воду. Ресторан замкнений, але на першому поверсі апарати з водою. Купую пляшку й вирішую, що підіймуся на п'ятий поверх пішки. М'язи розім'яти ніколи не завадить. 

На третьому, між поверхами, мене зупиняє двоє хлопців. Вони у костюмах їх футбольних клубів. Емблема буйвола й напис “Червона лють” розповідають більше, ніж хотілося б. Ця команда показала себе досить погано на полі, адже всі вони надто агресивно грають.