Глава 37

Лілі

Після розмови з Еваном я пишу записку Мері. Все приготовано, потрібно лише розігріти. Чесно зізнаюся, куди їду. Про всяк випадок. Я все ще не довіряю Флінну,  навіть враховуючи його відчай та втрату. 

Подумки дякую за машину містеру Коліну. Якби не він і не його пропозиція, зараз довелося б шукати автобус або намагатися викликати таксі. Вночі тут з цим проблема. 

Еван скидає адресу смс. Вбиваю у навігатор і їду, слідуючи вказівкам жіночого голосу. 

Погода погіршується кожний кілометр. Або мені так здається, бо наближаюся до Флінна, стираючи рятівну відстань. Весь цей час мені реально було добре без нього. Я дійсно не турбувалася, не думала, не хвилювалася. Весь мій час займало навчання та волонтерство. 

Але сьогодні все інакше. Деймон розворушив осине гніздо емоцій у мені. Подарунок Флінна добив. Його присяга і ця картинка, де я…вдома, вибили землю з-під ніг.

Хай там як, але не можу залишатися холодною тоді, коли хтось переживає майже те саме, що і я. Втрата близької людини завжди зупиняє час. Все змінюється. Здається, що життя завершилося, тому що хтось просто взяв та вирвав сторінки з твоєї книги. Вона не дописана і вже ніколи не буде, адже важлива частина знищена.

Ймовірно мені не варто їхати до того, хто говорив про мої втрати так, наче вони незначні. Не варто співчувати. Не варто взагалі думати про те, що у нього на душі. От тільки інакше не можу. Знаючи силу болю і того як у цей період потрібна підтримка, я не здатна проігнорувати…

Дім Евана зустрічає прочиненою брамою з темного металу. Це не будинок звичайної продавчині Мері, тут все інакше. Величний, стильний, сучасний, нагадує резиденцію поважної особи. Темна цегла, дах, вікна на першому поверсі вищі за зріст людини. Навколо будинку газон, поміж якого блукають доріжки. В землю вбудовані вуличні світильники. Тут дуже красиво. 

Еван стоїть на порозі. Ворота замикаються позаду мого авто. Виходжу, коли глушу машину. Тілом мчить тремтіння. Списую його на холод та нерви. 

Дивно бачити його таким. Навіть звідси помічаю понурі плечі, бліде обличчя і…синці.  Руки Флінна заховані у кишені спортивної кофти. З джинсів стирчить частина смартфона. На шиї навушники. 

Крокую до хлопця. В голові багато думок і водночас жодної. 

— Привіт, — промовляю перша.

Підіймає на мене очі. Такі небесні, глибокі, насичені кольором, що подих перехоплює, як у першу зустріч. Високий. Вкотре відмічаю, що дістаю йому лише до плечей. 

— Дякую, — голос хрипкий. 

Киваю. 

Флінн пропускає вперед, замикає двері й жестом запрошує на другий поверх.

— Будеш…щось?

— Ні, — відмовляюся.

Ми опиняємося у його кімнаті. Вона така ж лаконічна як і інтер'єр у будинку. Графітові стіни, темна підлога, меблі у стилі лофт. Під вікном стоїть стіл завалений паперами, під стіною широке ліжко. У кутку шафа. На одну частину стіни тягнеться стелаж заставлений нагородами, кубками, медалями. 

Підходжу до нагород й читаю написи.Загалом всі вони присвячені кращому гравцю, нападнику, або за перше місце у турнірі. 

— Як ти? — змушую себе робити те, заради чого приїхала. Стояти цілу ніч і дивитися на нагороди не найкраща ідея. 

Еван на ліжку. Навушники зняв, Спортивну кофту теж. Тепер на ньому тільки біла футболка, котра підкреслює колір очей та шкіри.

Посмішка повна болю торкається губ. 

— Погано. Я хочу попросити у тебе… 

Замовкає. З очікуванням дивлюся. 

— Що? —  голос видає з головою. Надто тихий, надто повниться надією.

— Пробач мені. Те, що я казав на нашому побаченні було помилкою. Кожна втрата важлива. 

Егоїзм кричить вколоти Флінна. Сказати, що якби його мама не померла, то він так і не зрозумів би. Але я не можу так ранити його. Хочу, от тільки совість не дозволяє. 

— Так. Кожна.

Хлопець прикушує нижню губу.

— Я покарав покидьків, котрі замкнули тебе. 

— Деймон передав. Сказав, що посвята, яку ви вигадали, була розвагою, і нікого не тримали так, як мене. Якби ви знали…

— Ми мали знати. Я. Я повинен був передбачити це, Лілі. 

— Цього вже не змінити. — підходжу до нього й сідаю на інший край ліжка. — Але є речі з якими можна впоратися, змінити або попередити. Я знаю, тобі боляче зараз. Смерть мами це втрата, котру ніколи не стерти з пам'яті. І це нормально, що тебе розриває. Нормально, що ти страждаєш. З часом знайдеться та людина, котра зможе цю втрату зробити не такою яскравою. Заповнить біль щастям. Змінить…

— Ти теж шукаєш таку людину? — перебиває.

Флінн не дивиться на мене. Його погляд спрямований в нікуди. Я ж уважно вивчаю профіль, кожну рису, вловлюючи прояви страждання. 

— Всі шукають, — стенаю плечима. — Не всі знаходять.

— У вас воює інтернаціональний батальйон? — різко змінює тему.

— Що?

— Я знаю, що в Україні є добровольці з інших країн. Зі Штатів теж.

Хитаю головою..

— Забудь, Еван. Твоя присяга ніколи не…

— Я не прошу тебе ні про що, просто скажи. Є?

Зітхаю. Риси обличчя хлопця напружені. Надто різкі. Надто гострі. Він прийняв рішення, я бачу. Але…., але сподіваюся, що його не візьмуть. 

— Є.

— Добре.

— Тобі краще не починати лізти у це. Моя війна не гра. Там помирають люди, Еван. Реально помирають. Якщо їх не вбиває ракета чи куля, то вбиває росіянин спричиняючи катастрофу. Там катують. — біль прорізається у кожному слові. — Після підриву ГЕС, — Еван слухає уважно. Не знаю наскільки він в курсі ситуації. — Стався не просто екоцид. Там багато, дійсно багато мертвих. Люди, тварини… діти, Еван. Від сили води неможливо врятуватися, як і від ракети. Війна не жалкує. Померли вже ті солдати, які здавалися безсмертними. Я не знаю чи дасть тобі знання їх імен щось, і…не всі знаю сама, але “Да Вінчі”, “Малі”, “Моджахед”...вони мертві. Я назвала трьох, бо пам'ять підкинула лише їх прізвиська, але їх значно більше. Значно, Еван. Ти розумієш?