Глава 36

Еван

З дня, коли ми з Лілі розмовляли після гри, минуло ціле життя. Ніколи не думав, що жах, який колись пережив через маму повториться знову. Цього разу теж винна вона, але….не навмисно. Її серце зупинилося. Ось так просто, наче це механічний годинник, який в одну мить завмирає назавжди. 

Що я відчув? Біль. Він був такої сили, наче мене пошматувало. Душу, ту її частину, котра берегла любов до мами у серці весь цей час, розірвало. Все припинило існувати. Все стало сірим. 

Смерть мами забрала фарби світу.

Так почувається Лілі кожного дня? Такої сили біль відчуває, коли думає про батьків? Тепер, слова про те, що смерть її батьків лише крапля у морі, здаються жахливими. Як можна чужу втрати було так знецінити? Невже це реально вирвалося з мого рота? Стало звуком у ту мить, коли ця дівчина потребувала зовсім інших слів? 

Невже батькове виховання, розчарування в минулому, зробили мене ось таким — монстром без душі? 

Після покарання, ще до смерті мами, я весь час проводив вдома. Батько нарешті знайшов час, щоб показати сину наскільки той знахабнів. Не можна псувати репутацію, викликати скандали, тим паче з українками. Його слова, тихі, повні люті, досі лунають у вухах:

— Ти маєш так багато, але носиш у собі порожнину, синку. Єдине, що тебе має цікавити — наша сім'я. Я заплющував очі на розваги, але і це має межу. Образа українки, враховуючи обставини та політику, ще й напередодні мого майбутнього балотування у мерію, це перебір. Ти догрався. Не хочеш бути освіченим? Мати успіхи у житті? Що ж, отримуй. Нехай біль закаляє тебе, як вогонь метал! З цієї миті ти не вчишся, не займаєшся футболом. Сидиш вдома! Займаєшся самокопанням! 

Звісно ж, я не слухав. Звісно ж, продовжував робити, як хотів. Батька не було вдома, щоб проконтролювати мене. Охорона охоче брала гроші й не докладала йому, що син вчиться, грає, просто живе далі…

Коли ж побиття придурків з паралельних курсів коледжу дійшло до вух батька, бо один з них — син його теоретичного партнера, мене реально замкнули вдома. Тепер я сидів у клітці, маючи змогу виходити лише у двір. Єдиною розвагою стали Деймон й Колін. Двоє, вони приходили й розважали як могли. Саме вони були поряд, коли подзвонив тато та повідомив холодно про смерть мами. Тільки вони. Мої друзі. Мої стіни.

Ми багато у чому могли не погоджуватися одне з одним. Могли мати різні погляди на все. Різні смаки. Могли навіть закохуватися в одну дівчину, але за домовленістю, поступалися тому, хто перший заявив на неї. Та водночас, коли у когось життя в одну мить руйнувалося, все забувалося. Ми підтримували. Не давали впасти, навіть якщо хтось з нас вже летів у прірву. 

В ту ніч, після повідомлення батька, я розніс частину будинку. Деймон спостерігав, даючи змогу випустити біль. Колін тихо грав на гітарі, уникаючи лізти під гарячу руку. А потім вони напилися зі мною. Зізнався, що збираюся йти на війну. Поки ця думка майорить десь на підсвідомості. А згодом нас вимкнуло. Трьох. Такими знайшов тато на ранок. Друзів віддав у руки їх батьків. Коліну і Деймону нічого б не було, їх сім'ї ставляться до дітей інакше. Мене ж…тато побив. Давно цього не відбувалося. Гадаю, виливав злобу і біль від втрати. Йому теж дісталося. Вперше, за роки, я побачив повагу в блакитних очах. Вперше, він зупинився, коли завдав удару в його сонячне сплетіння й наказав більше ніколи не торкатися. Вперше, я вийшов переможцем хоч десь, крім футболу. 

А тепер… Тепер я сиджу на даху власного будинку й дивлюся на екран телефону. Дзвонить Лілі. Я знаю, що вона вже отримала подарунок, який передав Деймоном. Поузі навіть не пручався, коли попросив придбати й подарувати їй. 

Міжнародний жіночий день… Хм. У нас його не святкують так, як в Україні. Про це дізнався з інтернету. В коробці лежить моя обіцянка відбудувати дім і маленька картинка, де Лілі на фоні власного будинку, що побудований посеред золотого поля, тоне у променях сонця й виблискує новою цеглою під синім небом. Кольори прапору її країни були додані навмисне. Я.. я хотів дати їй те, чого вона може ніколи не мати, хоча б так. Бо насправді, попри вперте бажання дійсно виправити усе, змінити, повернути втрачене, я не знаю як це зробити. Як відправитися на війну за тисячі кілометрів не вміючи навіть тиснути на курок? 

Новий дзвінок. Знову її ім'я на екрані. Всміхаюся. Наполеглива Квітка. Тисну кнопку прийняти дзвінок. Серце робить дивний кульбіт. В животі з'являється довбана надія. На що тільки?

— Еван? — тихо лунає її голос.

Ховаю дурнувату усмішку. Відкидаюся на спину й заклавши руки за голову дивлюся на небо та зірки. Сьогодні їх багато.

— Тут, — відрізаю.

Лілі зітхає. Важкий видих мчить вібрацією по моєму тілу. 

— Я… я хочу сказати дякую за подарунок. І, — вона замовкає. 

— І?

— Співчуваю. Втрата завжди вибиває землю з-під ніг. 

Її голос сумний. Вона реально співчуває. Казала, що я бридкий, брехливий, що ніколи більше не буде шансу, ніяких “мені потрібна вся ти”. 

— Як виявляється, —  гіркота у роті знущається, адже губи попри все вигинаються в усмішці. 

— Ти… Я б хотіла… Слухай, мені складно розмовляти з тобою, але я дійсно співчуваю. Ніхто не повинен бачити смерть мами так рано. Це неправильно. Але ти витримаєш, побачиш. Біль… він не стане меншим, просто…не таким відчутним. А якщо поруч будуть люди, які зможуть забрати частинку собі, ти будеш жити далі, усміхатися. Не просто існувати, а…

— Приїдь, Лілі. Ти можеш приїхати до мене? 

Вона затамовує подих. Навіть я не дихаю. Не це мав сказати. Слова просто зірвалися з язика раніше, ніж встиг усвідомити їх. 

Не приїде. Який сенс казати різними способами, що ніколи не пробачить, а потім їхати до мене? Це смішно. 

— Якщо це допоможе тобі, так. 

Її слова шокують. Сідаю. Телефон ледве не падає з даху вниз. 

— Допоможе, — хрипло відповідаю.

— Тільки пообіцяй біль… сьогодні. Пообіцяй, що сьогодні ти не робитимеш мені боляче. — просить тихо.