Глава 35

Лілі

Наступні два місяці настільки активні, що не залишається часу ні на що. Після пар, тренування, клопітливої роботи над завданнями від викладачів, відвідування автошколи, існує сон. Лише він. Єдине, що розбавляє сірість буднів, до яких починаю звикати — машина від батька Евана. Колін Флінн, як і обіцяв, усе влаштував, тож тепер я маю власний транспорт і права. Тітка вітає з обновою, останні дні ми мало бачимося, бо кілька працівників звільнилося, і Мері доводиться брати додаткові зміни.

Я ж почуваюся дивно. Немов…звикаю до Штатів. Ні на мить не забуваю про те, що відбувається на Батьківщині, та… починаю легше ставитися до усього в Америці. Більше мене не турбує думка, що подумають американці, коли дізнаються, що я біженка. Більше не хвилююся, що можливо було неправильним просити у містера Флінна машину. Більше не думаю, що я не корисна. Після присяги Евана минуло так багато часу. Він пообіцяв повернути мій дім, та я знаю, що це неможливо. Як можна відновити те, що згоріло? Тож з цими думками почала шукати місце, де могла б бути корисна власній країні. 

І знайшла. До всього, що забирало час, додалася волонтерська робота. Раз на тиждень ми збираємося з іншими українцями в офісі в одному з районів міста, куди без машини було б надскладно дістатися. Там ми обговорюємо потреби військових, притулків, переселенців у межах України, дітей, а ще допомоги у лікуванні. Певно саме це і допомагає не почуватися тягарем для країни у якій перебуваю, і для дому. Завдяки батькам Юлі маю доступ до реальних потреб військових, бо її батько не витримав і пішов теж захищати державу. Тож наразі у нас питання забезпечення хлопців транспортом та приладами нічного бачення. 

Бути волонтером — це покликання. Я зрозуміла це з першого ж дня. Тебе завалюють проханнями, серце рветься, бо хочеться врятувати всіх. Та найголовніше, що всередині мене росте впевненість —  я потрібна власній країні навіть на відстані у тисячі кілометрів. Без мене не впораються. Без моєї допомоги хтось може загинути. Не передати це почуття, котре горить у серці. Немов я почала нарешті пробувати реально жити. 

Ці місяці також зблизили нас з дівчатами. План зі знищення Тріо Дияволів згорів вщент з останньою вечіркою і забороною для хлопців. Чесно кажучи, я мало цікавлюся стосунками між Меган та Коліном й Айлою та Деймоном. Мене не хвилює куди зник Еван, чому його не видно на тренуваннях, чому він не буває на парах. Айла намагалася розповісти, проте я змінила тему, натякнувши, що Флінн мене не обходить. Між нами усе закінчилося не встигнувши початися. Його присяги на одному коліні, обіцянки й брехливі слова, залишаються у минулому. Я викреслила його з життя і дуже цьому радію. 

Раділа б далі, якби не поява Деймона на порозі мого будинку, напередодні міжнародного жіночого дня, з подарунковою коробкою у руках. За годину має прийти Мері з подругами, тож я, бажаючи вгодити тітці й хоч якось віддячити, готую святкову вечерю. 

Погода за спиною Деймона жахлива. Вітер ганяє вогке листя по дорозі, жбурляє сухі гілки в лобове скло його автомобіля. 

Хлопець не усміхається, але не виглядає злим, хоча його обличчя зазвичай демонструє саме цю емоцію. Лише поруч з Айлою він трішки інший. 

— Заборона, — нагадую, замість привітання.

Останні тижні чудові без присутності цієї трійки у житті, тож я не хочу, щоб вони поверталися у нього.

— Потерпиш, — холодно відрізає. 

Вигинаю брови. Нахабність Поузі переходить межу, як завжди. 

— Що тобі потрібно? 

Деймон закочує роздратовано очі й ледве не жбурляє у мене коробку з бантом.

— Це тобі. Зі святом! 

— Ти просто приклад для…

— Мені чхати на твою думку. Мій друг передав це тобі, Лілі, — наголошує на імені. 

— Передай другу, — хмурюся, — що мені не потрібні його подарунки. Без нього моє життя прекрасне.

— Передам. Тільки він ідіот, яких ще пошукати потрібно. Знаєш, де він?

Стискаю коробку й притуляюся до вхідних дверей. Холод з вулиці торкається шкіри, сироти виступають миттєво. 

— Не цікавлюся життям Флінна. Мені байдуже. 

Деймон звужує темні очі. Дивиться гнівно, проте вправно тримає себе у руках. 

— Спершу батько покарав його за те, що сталося з тобою. Потім за те, що сталося з тими, хто замкнув тебе у підвалі. А тепер його мама померла. 

Слова хлопця пробираються під самі кістки. Болем. Холодом. Чимось, від чого дихати стає складно. Дивлюся на Поузі шукаючи ознаки брехні, але розумію, що він серйозно. 

— Передай, що мені шкода його матері, — тихо кажу. — Я співчуваю. 

Поузі хитає головою.

— Я казав йому, що ти думаєш лише про себе! Не вірив! 

— Не правда! — гиркаю.

— Тоді сама скажи йому це! Номер Евана у тебе є! Якщо немає, то візьми у нашій групі з розкладу тренувань! 

Деймон розвертається. Високий, красивий хлопець з неймовірно напруженою спиною і синіми очима, котрі сьогодні чомусь майже чорного кольору.

— Що з ним сталося? — запитую у спину.

— Ще не сталося! — не обертаючись кидає та крокує до машини.

Ставлю коробку й наздоганяю його. Хапаю за руку та змушую зупинитися. Якби не хотів, не змогла б. Але Деймон хоче. Обертається й холодно оглядає мене. Вітер жбурляє волосся в обличчя. Викликає сльози на очах. 

— Поясни нормально! — вимагаю. — Чому його немає у коледжі? 

— Якщо тебе реально цікавить це, то подзвони йому, Лілі. 

— Не буду! 

— Тоді це твої проблеми. І, до речі, стосовно підвалу і тієї вечірки! Мене там не було! А якби був, то ніхто б не дав саме тебе відправити у темряву. Я не Еван, який спілкувався з тобою більше, але не ідіот, щоб не зрозуміти, що ти травмована дівчина! Якби ми знали, що хтось збирається зробити те, що зробили, то не дозволили. Посвята була вигадана як розвага для усіх. Зазвичай нікого там не тримали довго, якщо пара, яку туди відправляли, не хотіла цього.