Глава 34

Лілі

Я не вірю йому. Не можу. Можливо, мені хочеться, дивлячись у його небесні очі повні гірких емоцій, співчуття. Але це буде брехнею самій собі. Так, я шукала його, підсвідомо, проте уникала розуміючи, що так буде краще. Цей хлопець…він любить лише себе, вважає лише свої бажання важливими. З найпершої зустрічі, коли налетіла на нього, Еван тільки й робив, що змушував відчувати стрес. Лякав, погрожував, цілував без згоди, шантажував, аби заманити у своє павутиння брехні й бажань. 

Підвал просто став місцем, котрий гарно розставив все на свої місця. Показав, що від Евана не буде ні співчуття, ні розуміння, ні підтримки. Він просто не здатен на це. На пагорбі у те побачення, що мало б відкрити його з іншого боку, сказав, що не повинен співчувати іншим, бо не співчувають йому. Проте, якби спробував відкритися, продемонстрував би, що потребує від мене доброго слова, я б обовʼязково дала йому це. Бо… бо люди мають бути опорою одне одному. Мають не встромляти ножі, а дарувати усмішки. Це важливо. 

— Виправ війну. — кидаю розпачливо. — Виправ несправедливість цього світу і подаруй мені перемогу! Це єдине, що змінить усе!!!

Еван серйозно дивиться в очі. Йому так пасує футбольна форма. Він й так високий, красивий, вабить до себе, але у цьому одязі хочеться милуватися ним та милуватися. Це неправильно. Помилка. Але я дозволяю собі цю слабкість, бо повністю контролюю власний голос і те, що кажу. 

Кладе шолом на підлогу. Чомусь ця дія досить несподівана. А потім взагалі опускається на одне коліно. Чесно кажучи я ціпенію. Слів, аби якось зупинити Флінна, немає. Все, що можу — дивитися на нього широко розкритими очима й розгублено очікувати продовження. 

Проводить рукою по м'якому волоссі. Пасма повторюють рухи пальців й опадають на чоло. Красивий. Смертельно небезпечно прекрасний. В погляді рішучість і віра у те, що має бути далі. 

— Виправлю, — чітко й твердо промовляє. — Якщо це єдине, що може виправити біль, який завдав тобі — так і зроблю.

Хитаю головою. Недовіра бридким смаком лягає на губи. 

— Як? Ти не можеш. 

— Зможу. Навчусь. Присягаюся, Квітко. Я виправлю війну. Подарую тобі перемогу. 

Не можу слухати його. Серце бʼється швидко, несеться скаженим галопом у прірву, бо я… Я не хочу вірити, та кожне слово Флінна звучить як справжня присяга. 

— Ні, — тихо відрізаю, — не подаруєш.

— Лілі…

— Ні. Ти не зможеш! Як? Еван, це… дурня якась.

Хлопець всміхається. Жорстко й холодно. 

— Присягаюся, Лілі, ти повернешся додому!

Гірко хмикаю.

— У мене немає дому.

— Відбудую. 

Задкую. Він смішний. До болю. До ламання кісток всередині. До паніки й не довіри. 

— Гаразд, — погоджуюся. Не вірю, та нехай. — Роби, що вважаєш за потрібне.

Еван встає. Киває. Підхоплює шолом й підходить ближче. Я змушую себе встояти на місці, не тікати. Смак вишні, м'яти опиває навкруги тіло. Флінн не робить різких рухів, що дивно. Він обережно підіймає руку й торкається щоки кінчиками пальців. Легкий дотик, як пірʼїнка, залишає відчутний слід на шкірі. А потім йде, кинувши, що не буде поки тривожити. 

Здається, нам обом потрібно переварити усе сказане. 

Згодом, коли святкування перемоги завершується, ми з Айлою та Меган їдемо у кав'ярню. Дівчата кажуть, що там найсмачніший молочний коктейль, хоча я б із задоволенням випила чогось міцнішого. Насправді присяга Флінна досі звучить у голові. Його голос наповнений вірою у власні слова дещо тривожить.  Не ділюся новинами з подругами, гадаю їм вистачає і своїх хвилювань. Зате із задоволенням слухаю Дарсі, котра розповідає, що Колін запросив її прогулятися на вихідних. Айла виглядає при цьому досить скептично, тож нагадую їм терпимо ставитися до виборів одна одної. Лише після цього напруга спадає.

Пізніше, Меган везе нас з Айлою додому. Мене першу, бо поспішаю поговорити з Юлею. Тож увірвавшись в дім миттю вмикаю ноутбук та зв'язуються з подругою. Ми давно не розмовляли саме так, щоб бачити одна одну. Я ділюся з нею враженнями від футболу та свого виступу, вона ж розповідає, що росія продовжує тероризувати мій…наш дім. Сьогодні підірвали ГЕС, людям доводиться евакуюватися, тварини гинуть, будинки пливуть наче кораблі у буквальному сенсі. Серце стискається від болю і жалю. Я не мала часу глянути новини. 

— Мені здається, що орки таким чином прикривають катування. Пам'ятаєш Бучу?Ірпінь? — голос Юлі тремтить. Я киваю. — Херсонщина була так довго під окупацією…. скільки ж там болю про який ми не знаємо?

Стримую сльози. Вона має рацію. Нам невідомо, що крім руйнувань і тероризму, переслідували орки, коли підірвали водосховище. Що тепер приховає під собою товща води? Як багато болю потонуло і ми ніколи не дізнаємося, що сталося з людьми?

— Це колись закінчиться? — гірко запитую.

Юли закриває обличчя руками. 

— Якби сказали “почекайте рік і все”, було б простіше, бо тоді ти маєш дату. Але ми не знаємо чи взагалі буде кінець…

— Повинен бути, —  з легкою надією промовляю. — Все ж колись закінчується. 

Юля гірко посміхається. 

— Я не знаю… Я просто хочу жити. Хочу прокидатися і знати, що можу будувати власне життя, а не боятися померти кожної ночі. Хочу…

— …знати, що вдома безпечно, — в унісон кажемо.

— Так.

— Знаєш, що мене тригерить? — запитую.

Подруга забирає руки від обличчя. Помахом голови очікує продовження.

— Діти. Я… я не бажаю цим дітям зла. Нехай вони будуть щасливі й здорові. Але дивлячись на них, на їх безтурботні усмішки, я пригадую наших дітей. Їх очі… Юль, вони таки різні. Їм по сім-вісім років, хоча вік не важливий, але Боже, в очах наших діток страх, паніка, біль. Вони значно доросліші, і це жахливо. Вони…сироти, як я. Багато хто з них. Вони…

Тепер я закриваю обличчя. Ховаю сльози від Юлі. Мені не соромно плакати перед нею, біда зближує, і між нами повна відвертість, але не хочу засмучувати її.