Глава 33

Еван

Наздоганяю її. Всі дні, що були до цієї гри, зникають. Взагалі зникає усе. Я багато думав, багато зважував, а ще шукав причетних до її болю у підвалі. Шукав тих, хто поліз до неї. 

Знайшов. 

Вони заплатили за це. Заплатили, бо знали, що це я прийшов з нею. Знали, що мали б не лізти до мого. Але полізли. І поїхали. Зникли, кинувши її у темному підвалі. Нікого не попередили.

Якби знав з самого початку, то одразу б дістав Лілі звідти… Але я не знав. Квітка права, це все одно моя вина. Мої дії призвели до ночі у темному приміщенні. 

Наздоганяю її у коридорі перед роздягальнею. Лілі важко дихає. Розуміє, що втекти не вдасться. В руках стискаю шолом для захисту. Дихаю у такт з нею. Завмираю на місці та дивлюся в очі. 

Саме зараз по мені мчить біль. Біль, який відчуває вона. ЇЇ втрати. Її страхи. Її сподівання. А ще зруйновані мрії. Вони торкаються серця. Запускають його, змушуючи битися сильніше, потужніше. 

Усвідомлення, що я бажаю дівчину сильніше за будь-що у світі, лякає. Вона не просто трофей, отримавши який, позбудуся. Вона не спосіб самоствердження. Не дівчина через яку заберу у друга машину. Вона значно більше. Вона — біль усього людства який торкається душі. Її очі — золотаве сонце надії та віри. Її дихання — кисень для природи. Вона значуща частина мого життя. Дні без неї, коли я намагався уникати нашого зіткнення, стали темними. Найтемнішими. Мені не вистачало її. Не вистачало її голосу, дотиків, аромату чогось квіткового змішаного з медом. Не вистачало, наче вона часточка моєї душі. Та сама, котра підштовхує жити. 

Я не знаю чому саме вона. Не знаю чому вона торкається незвіданих раніше струн. Не розумію чому потребую її й тягнуся, немов Лілі земля, а я місяць. Не знаю якого біса  все у мені горить від бажання бути поряд. 

Це вже більше ніж все те, що було спершу. Це більше ніж низькі плани завоювати її та кинути. Це інше. І воно мені жахливо не подобається. 

Я мав рацію. Перемогою завжди мало, що завершується. Після неї ще так багато цікавого. Іншого, але потрібного. 

— Лілі, — видихаю напружено.

Дівчина дивиться на мене широко розкривши очі. Золото у них бентежить та збуджує. А ще протистояння. Його іскри завжди там, розпалюють ще сильніше мою бурхливу уяву. 

— Тобі не можна, — напружено каже.

Киваю.

— Знаю. Я… я не ображу.

Дівчина гірко всміхається. Недовірливо хитає головою.

— Неважливо. — задирає переможно підборіддя. — Заборона діє.

— Лілі.

— Навіщо наздоганяв? З якою метою? Битою налякати? —  опускає погляд на шолом. — О, ним? Чи доручиш комусь знову у темному місці замкнути? Ти ж знаєш мої страхи. Знав від самого початку. 

Холодний голос чіпляє. Болем ріже нутрощі. 

— Ти злякалася.

Лілі сміється. Звук швидше нагадує істерику, але я намагаюся удавати, що не розумію цього. 

— Тебе реально хвилює мій страх? Розчарую! Я втекла, бо мені бридко знаходитися з вами.

Схиляю голову на бік. Не підходжу ближче, бо зірветься наче оленя та втече. 

— Айлі ні.

Вона серйозно дивиться в очі. 

—  Айла має на це право. І Меган. І будь-хто. Вони — не я. Мені бридко, Флінн. Ти псуєш усе навколо себе. 

Тепер я роблю крок. Біль від неї йде хвилями. Він не такий, як мій. Він значно глибший. Значно сильніший. Значно…тривожніший.

— Дай мені виправити чужу помилку. 

Дівчина гірко сміється.

— Ніяк не зупинишся? Все одно бажаєш досягти цілі? Еван, ти кожного разу дивуєш і доводиш, що є межа яку ти ще не перетнув. Твоя гра закінчена. Побачень більше не буде! 

Ще крок. Лілі напружується, але стоїть на місці. 

— Я не про гру. Не про побачення. Просто дай довести, що я…

— Не такий? Не зло? Не покидьок? Співчуваєш мені? Розділяєш втрати? Знаєш, що це таке — залишитися сиротою? — скрикує.

На якийсь час ми замовкаємо двоє. Шум з трибун чутно і сюди. Моя команда святкує. 

— Розділяю. 

— Ти казав, що тобі байдуже на війну у мене вдома!

— Казав. 

— А тепер розділяєш мій біль? Еван, ти живеш тут, у мирній країні, твої батьки поруч, ти не…

Опиняюся поруч. Обіймаю та притискаю до себе. Спершу Лілі опирається, але тримаю міцно. Вона бореться, та у якусь мить розуміє, що це не має сенсу. Шепочу їй на вухо:

— Моя мати далеко. Вона давно вже нею припинила бути, бо хвора. Іноді вона не впізнає мене. Мій батько вважає, що єдине, що має значення — перемога. Мені не можна розслаблятися. Я знаю, що все це лише крапля у морі, Лілі, адже те, що пережила ти, це цілий океан болю. Але я… Мені шкода. Жахливо шкода, що твого дому вже імовірно немає, а твоя сім'я складається лише з тебе. 

Вона часто дихає. Ніби захлинається. 

— Мені шкода, що твою країну кошмарять. Я помилявся, Лілі. Я не мав права казати, що ваша війна лише кадри з новин.  

Ми мовчимо. Не знаю чи це її серце так гучно б'ється, що віддає у скронях, чи моє. Не знаю чи зможе вона колись пробачити, як і не знаю, чому мені потрібне прощення. Зате хоч на мить мені самому стало легше. 

— Я не брехав, коли сказав, що мені потрібна вся ти. Не знаю, що це означає. Я відвертий з тобою. Всі мої емоції нові та дивні. 

Поволі, коли тремтіння Лілі стихає, забираю руки й роблю крок назад. Вона дивиться у підлогу, а потім підіймає на мене очі. В них стільки болю, що це збиває могутнім ударом у самий осередок. 

— Я б хотіла співчувати тобі, Флінн. Проте, не можу. Хочеш відвертості у відповідь? До підвалу, до тієї вечірки за участі Тріо Дияволів, я…ти навіть трішки подобався мені. Але ніч у темряві, коли я знову мусила опинитися у підвалі в очікуванні ракети, тремтіла від жаху, і чекала, що от-от все закінчиться, ти знищив все.  Я знову почула свист ракети. Тільки цього разу не було мами й тата, щоб обіймати мене і казати, що все буде добре. Цього разу я лише згадувала їх тепло. Є жахи які ніколи не забути. Пам'ять викидає хороше, а їх залишає, якби сильно не хотіла іншого. Тому…всі свої дивні емоції залиш собі.