Глава 32

Лілі

Гіркий смак жалю пронизує наскрізь.  Все, що я сказала Евану — правда. Чи зрозумів він її? Чи усвідомив повною мірою? Чи зупиниться? Чи забуде?... Відповідей немає. Він запитав чи може “це змінити”, а я знаю, що ні. Щоб змінити моє ставлення, вгамувати ненависть, образу і розчарування — його дії мають бути приголомшливо несподіваними та просочені альтруїзмом. Але цього не станеться, я ж не дурепа. У Евана я викликаю лише бажання отримати недосяжне. Між нами немає почуттів, щоб хлопець хотів все змінити. 

“Мені потрібна вся ти” — це не про емоційність, лише фізичне бажання, навіть ціль, котру Флінну хочеться отримати попри все. Ні заборона, ні батько, ні я сама, не зупиняють. Якщо дивитися в цілому, то подібна впертість чудова, мабуть, вона допоможе йому у житті. Та у моєму випадку вона лише недолік. 

Якби не підвал, я б пробачила Флінну все те, що встиг зробити, навіть попри розуміння, що не цікавлю його так, як хотілося б. 

Якби не те, що саме він приклав руку до цієї посвяти…

Мабуть, мій мозок шукає як виправдати його, а правда в тому, що це буде помилкою. Потрібно забути про нього. Викинути з голови небесні очі, котрі вміло дражнили та дивилися із захватом. Забути аромат м'яти й цигарок. Забути смак губ і вишні посмаком. Забути ті малі крихти хорошого, адже поганого значно більше. Кіно та побачення у горах, яке залишило все одно приємний спогад, не можуть змусити забути ніч на вечірці. Вона перекреслює усе. 

***

Місяць до зими вражає холодом. Дощі перетворюються на мілкі крихти льоду, що нескінченно засипають все навколо. Як каже Мері зазвичай погода значно м'якша у їх штаті, але цього року навіть вона бунтує проти війни. Принаймні тітка бажає сприймати це так. Я ж…перебуваю у дивному стані. Складно пояснити навіть собі. Живу. Ходжу на пари. Вчуся. Завдяки батькові Евана почала вивчати правила дорожнього руху. Та і Тріо Дияволів більше не чіпляється. Я взагалі останнім часом бачу їх здебільшого на тренуваннях, коли вони відпрацьовують напади, а команда підтримки свої танцювальні рухи. 

З Айлою та Дарсі я спілкуюся, але окремо. Дівчата ніяк не бажають приймати погляди одна одної, змушуючи мене відчувати себе єдиним ланцюгом між ними. Навіть на тренуваннях не говорять.

Розмовляла з кожною окремо намагаючись пояснити, що їх симпатії це нормально. Яка різниця хто що скаже? Навіщо звертати на це увагу і засуджувати? Життя надто коротке, щоб так сміливо пропускати дні повз, забирати у себе щастя — я точно це знаю. От тільки Дарсі вперто не приймає симпатію Айли до Деймона. А я… Я, мабуть, розумію. Він відкрився їй з іншого боку.  Показав те, що ніхто не бачив. Айла єдина і хіба це не прекрасно? Я б хотіла знати, що у них дійсно щось зав'язується. Головне, лише б не ображав її. Але дівчина не дуже ділиться подробицями про них. Замовчує. Не засуджую. Хіба можу, якщо вона почувається некомфортно? Пояснювала, що ніякого осуду не буде, та подруга не готова, а я не наполягаю. 

Меган, попри видимість, що все ок, постійно намагається перетягнути ковдру на себе та показати, що Колін не такий, що це лише Еван та Деймон чисте зло, а от Вейн інший. Можливо вона права, адже цей хлопець дійсно дещо м'якший за своїх друзів. Можливо він просто інший, врешті-решт, Вейн не займається футбол з їх трійці. Та попри сподівання Дарсі, що підтримаю її, а не Айлу, я мовчу. Бо розумію їх обох. І вважаю, що вони мають право симпатизувати кому завгодно. 

А як я можу не думати так, якщо попри ненависть до Флінна іноді ловлю себе на тому, що шукаю на тренування небесні очі спрямовані у мій бік? Сварю себе за це. Проклинаю, адже так неправильно. Флінну немає пробачення. Тільки зробити нічого не можу. Це щось, що незалежно від розуму, живе власним життям. Не запитує мене чи можна зростати ниточці, котра тягнеться до безжального покидька, який вирішив, що має право на мене. Не турбується, що мої емоції й так на межі, а через нього загострюються ще більше та сильніше. 

Я б хотіла, щоб цієї ниточки не існувало. І я з усіх сил не звертаю на неї уваги, намагаючись порвати доводами розуму й вчинками Евана. Але… вона є. Не знаю де її подіти, як позбутися, куди сховати, щоб ніхто не знайшов, навіть я. 

***

Перша моя гра. Перший виступ перед великою кількістю глядачів. Ми кілька місяців тренувалися. Підбирали музику, костюми, щоб вони пасували до жовто-чорної форми футболістів. 

— Хвилюєшся? —  Айла стоїть навпроти та поправляє мій макіяж. 

Кілька днів тому я витягла її та Меган у кіно, апелюючи тим, що мені це потрібно. Довелося трішки поманіпулювати ними, але результат чудовий. Ми поговорили й дівчата вирішили не ображатися одна на одну та приймати вибори. 

— Звісно, хвилюється, —  голос Меган звучить напружено, обом ще складно поводитися так, немов не було сварки, та перші кроки зроблені. Примирення відбулося. 

—  Не варто, — Магда. Її широка усмішка торкається яскравих губ. Волосся,  як і у нас, стягнуте у високий хвіст на маківці.  — Наш номер ідеальний. Противник програє. Сьогоднішня гра відкриває зимовий сезон, тож наш танець задасть темп на всі наступні ігри. А він у нас мега драйвовий.

Нервово всміхаюся. 

— Дякую.

Магда киває та відходить до решти дівчат. Майже усі готові, очікуємо лише на початок, коли можна буде вийти на велике поле. 

Згодом ми всі напоготові. Дарсі нервово підплигує на місці. Її окуляри заховані, сьогодні для них не час. Айла виглядає з-за спин інших дівчат. Я знаю кого вона шукає. Сама ніяк не відведу погляду від наших хлопців. В незалежності від того як ставлюся до Флінна, командний дух працює на випередження. Я хочу, щоб наша команда перемогла. 

Кореянка легко торкається моїх пальців та усміхається. Розумію, знайшла Поузі серед інших футболістів. Стискаю її долоню на знак підтримки. 

Нарешті оголошують наш вихід. Трибуна реве. Критий стадіон вибухає різномаїттям кольорів. Знаю, що серед глядачів є Мері. Вона буде не просто дивитися, а й фільмувати танець для Юлі. Для мене це надважливо. Особливу цінність несе те, що Мері відпросилася з роботи аби поглянути на танець.