Глава 31

Лілі

Як не дивно, але страху не відчуваю. Лише гнів. Первісний, пекучий, сповнений болю і ненависті. Протягом поїздки мені хотілося проштрикнути потилицю Евана чимось гострим, або схопитися за кермо й зупинити його хоч так, адже знаходитися з цим хлопцем в одному авто вище моїх сил. Але я не могла цього зробити. Інстинкт самозбереження працює завжди краще за мозок. Саме тому, коли Еван зупиняється поміж дерев, на дорозі, ліворуч від якої тягнеться обрив, а праворуч пагорб, я мовчу.

Очкую, що далі. І радію, що він все-таки зупинився. 

Флінн виходить з авто, відкриває мої дверцята. Якийсь час ми пропалюємо одне одного поглядами. Його краса вночі виглядає ще темнішою та таємничішою. Очі глибокі, адже світлий колір губиться у тінях. Він серйозний. Завзяття, з котрим тягнув сюди, зникло. 

— Що ти робиш? — ціджу крізь зуби. 

Холод пробігається по тілу. Легкий дотик вітру торкається шкіри.

Еван запускає руку у волосся, відходить на крок. Хитає головою. А я усвідомлюю — він не знає. 

— Тобі заборонено наближатися, — нагадую. — Я забрала звинувачення тільки через це. 

Флінн видихає з важкістю. Знову встає ближче, спирається рукою на дах машини. 

— Я не кидав тебе у підвал, — бурмотить так, наче втратив усі сили. — Ми просто поговоримо, гаразд? 

Розпачливо хмикаю.

— Збожеволів, так? Якщо так мріяв поговорити, то потрібно було спробувати зробити це під будинком, а не викрадати мене, як…скажений! 

Флінн дивиться на мене. Довго. Мовчки. Патраючи на шматки очима. Складно зрозуміти його емоції, та я і не хочу. Після ночі у підвалі він не заслуговує на розуміння. Я не боюся його, але боюся ночі. Боюся темряви. Боюся спогадів, які виникають у свідомості. 

Я була готова пробачити його бажання налякати, коли прийшов з битою. Була готова не зважати на те, що чіпляється, бо маленька частка мене вважала, що ймовірно дійсно подобаюся йому. Але те, що зробив востаннє…

— Ти б не погодилася, — промовляє повільно.

— А хіба тобі потрібна моя згода? 

Еван знову мовчить. Гнів допікає. Виходжу з теплого салону  й штовхнувши Флінна встаю позаду машини. Чую, він наближається. Серце клекоче, наче от-от вискочить з грудної клітки.

— Знаєш на що ти заслуговуєш? — холодно запитую. 

Хлопець встає позаду мене. 

— На що? — беземоційно лунає.

— На біль. Ти заслуговуєш відчути те ж, що і я. Я ніколи не бажала нікому зла, але ти… Ти його осередок, Еван. Я б хотіла, щоб ти опинився на моєму місці. 

— Гадаєш війна б дала мені зрозуміти? Співчувати? Змінила б?

Різко обертаюся до нього.

— Війна змінює усіх. — сльози виступають на сльозах. — На твій дім падала ракета? — хрипло запитую. — Тебе закривали власними тілами батьки й за це поплатилися життям? Ти сидів, — істеричні нотки пробиваються у голосі. — у підвалі кілька діб, бо вийти було неможливо? Ти бачив танки, котрі зайшли у твоє місто? Ти бачив мертвих сусідів? Ти бачив…мертвих дітей? Руки твої були у крові? Ти кричав на руїнах дому, знаючи, що там тіла батьків? 

Еван ошаліло дивиться в очі. Відступає, наче кожне моє слово завдає удару. 

— Ти колись відчував голод? — продовжую. Мене розриває на шматки. — А відчай? А ти засинав не знаючи чи прокинешся? Я втратила усе! Ти розпізнав мій страх, і все одно робиш…. Ти знущаєшся. Ти безжально рвеш мою душу на шматки, тільки проблема знаєш у чому? — сльози котяться обличчям. — Там нічого рвати, бо вона вже пошматована. Кожний українець зараз лише уламок від себе колишнього. І…і твоя країна допомагає моїй. Я думала, що… Думала нам тут співчувають. 

— Лілі, — м'якість у його тоні злить. 

Я не хочу, щоб він говорив до мене. Не хочу, щоб намагався пояснити щось. Не хочу чути, що моя війна, мої втрати, мій біль, лише крапля у морі. Не хочу знати, що втрати моїх українців це лише кадри по телевізору. Не хочу чути, що він не хотів, просто так вийшло. 

— Навіть якщо не твої руки закрили двері у той підвал, то твої призвели до цього. 

Еван підпалює цигарку. Яскравий вогник у темряві нагадує останній спалах надії.  Спостерігаю за ним. Всі думки вилітають з голови. Я не хочу думати. Мені просто…погано. 

— Пробач мені, — змушено промовляє. — Я дійсно винен. Шукав тебе, коли зрозумів, що тебе замкнули. 

Гірко хмикаю. Навіть не кажу йому, що всіх замикають у підвалі. Хіба не він це вигадав з друзями?

— А все решта? Ти перейшов межу, Еван. 

Хлопець відступає ще далі. 

— Я можу це змінити? — хрипко запитує.

— Навіщо? — ледве втримуючи емоції, запитую. — Який сенс? Бо ти завжди отримуєш бажане? Забудь, Флінн. 

— Лілі…

— Ні, — хитаю головою. — "Ні" на все. 

— Просто ти не залишаєш…. — він не продовжує, а я і не хочу чути, що далі. 

— Відвези мене додому, будь ласка, — вирівнюю власний голос, аби жодна емоція не просочилася. — Мені холодно. 

Еван викидає недопалок й підходить до авто. 

— Ніяких шансів? 

Твердо дивлюся йому в очі.

— Ніяких “мені потрібна вся ти”. 

Еван киває. Сподіваюся, вгамується. Зупиниться. Бо… бо я не впевнена, що витримаю щось ще. 

Ми сідаємо в машину. Зі складнощами, але ми виїжджаємо з лісу і цього разу значно повільніше їдемо по трасі. Мовчимо. Еван постійно кидає на мене погляди, але я удаю, що не помічаю цього. Доводиться триматися у руках і не впадати у відчай. Я злюся на нього. Дуже сильно. Злюся так, як не повинна злитися на людину, котра мені байдужа. 

Але є речі які складно пробачити. Еван знав звідки я. Знав, що я…поламана лінія серед рівних. І все одно продовжував робити те, що робив. Грав з вогнем, знаючи, що він палить мене у поганому сенсі. 

Під будинком ми не прощаємося. Я виходжу з авто. Відчуваю як хлопець пропалює очима спину. 

Надіюся це остання наша комунікація. Так буде краще для усіх, особливо для нього.