Глава 30

Еван

Дім. Рідний, проклятий, вічно холодний дім. 

Батько привозить мене з відділку поліції не сказавши ні слова. Це дивує, бо очікував іншої реакції.

Майже п'ять днів я провів з Деймоном та Коліном у камері. Можу уявити як це вдарило по репутації та самолюбству тата й партнерів. 

Нас не допитували. Провели розмову. Перевірили покази Лілі. Потім ще раз провели розмову. Згодом пояснили, що відсьогодні нам трьом заборонено наближатися до дівчини. Вони біженка з країни, де триває війна. Може розгорітися політичний скандал. США не можуть дозволити собі такого на фоні світових проблем. На арену поставлено багато. Як нам пояснили, дуже пощастило, що Лілі відмовилася від звинувачень, аби не псувати наше майбутнє. Інакше б на репутації була б пляма. Величезна така, від якої ніколи не відмитися. 

Увійшовши в дім, дивлюся як тато їде на зустріч з партнерами. Бізнес з виробництва автомобілів, запчастин, та решти лайна, вимагає праці й праці. Окрім того, мер має провести благодійний вечір, де знову усі будуть лизати одне одному дупи, кидати гроші бідним та нужденним. Щоправда, маю сумніви чи потрапляє воно куди потрібно. Втім, головне показати, а далі, не їх справа. Тож ввечері я сам, що тішить. Попереду вихідні, котрі збираюся провести за інтенсивним тренуванням. Лише спорт може вигнати з мене ненависть. Принаймні притупити її на час. 

Після години під гарячим душем я рвуся до Лілі. Мені хочеться покарати кляте дівчисько. Вона не розуміє, що накоїла! І те, що відмовилася від звинувачень, нічого не змінює. Батько не покарав лише тому, що зайнятий. Але час розплати прийде. І він завжди жахливий. Побиття це нічого. Таке, звичне. Проте Колін Флінн має вплив іншого характеру. Він може маніпулювати мною через маму. Якби я не намагався впевнити себе, що вона для мене просто погане минуле, я не можу. Злюсь на неї. Ненавиджу. Тільки все одно мрію, що колись повернеться та ніжна жінка, котра обіймала ночами…

Колись мама зрадила татові. Зрадила, бо захотіла гострих відчуттів. Він приділяв їй мало часу. Я був малим, тільки закінчив молодшу школу. Батько дізнався. Він не хотів…Просто під час сварки, коли все стало відомо, відбив вазу, яку вона жбурнула у нього. Збіг, чи знущання, але ваза не впала. Вона відлетіла на маму. Прямо їй у скроню. Пам'ятаю, що в ту мить залетів у вітальню та спостерігав за тим, як вона сповзає на підлогу. Спирається долонями на уламки вази та ріже шкіру. Пам'ятаю жах у татових очах. Своє нерозуміння того, що відбувається.

З того дня мама припинила бути мамою. Вона стала жінкою, котра зламала життя обох її чоловіків. Щось вимкнулося у її голові. Зламалося. Відмовили ноги. Потім вона припинила впізнавати нас. Батько довго доглядав за нею, тримав вдома. Іноді, коли вона влаштовувала істерику, вважаючи, що ми бажаємо їй смерті, він зривався на ній. Потім на мені. Не витримував. Ніхто з нас. 

Згодом тато відправив її у психіатричну лікарню. Це принесло полегшення. Але у пам'яті назавжди залишилися спогади, що вона зрадила татові. До зради він був іншим. До тієї фатальної сварки всі були інші. А потім життя нашої сім'ї зламалося. Мама його зламала. Якби не її зрада, не було б сварки. Не було б вази. Хвороби. І мене, самотнього, бо батько пішов у роботу, я почав дратувати його, адже надто сильно схожий на матір. З часом дійшло до побиття. Підлітковий вік дався татові складно. Він теж закрився. Ми чужі з ним. 

З того часу жіноча стать для мене лише засіб досягнення цілі. Я впевнив себе у цьому. Біль був такої сили, що інакше ніяк.  Всі вони зраджують, навіть якщо кажуть, що кохають. То навіщо мені вірити їм, хвилюватися через їх страхи? Думати чи не образив?  Який сенс, якщо відкриєш їй серце, а вона встромить туди ножа? А потім ще й звинуватить, що це ти винен! 

Проте, я все одно борюся з любов'ю до мами, бо не можу фізично ділити себе навпіл, де одна частина сумує за нею, а інша звинувачує. Пробачити складно. Завдяки батьковій байдужості неможливо. Тригером цього стала мама….

Тепер мені потрібно очікувати, що вигадає тато цього разу. Заборонить грати футбол? Чи накаже лікарям у рідкі дні просвітлення у маминій голові не дзвонити мені та не казати, що я можу приїхати й побути з нею….сином. Просто сином. Вона то вважає, що я ще маленький. Не бачить, що зростом дістане мені максимум до плечей. Але і це мені дороге…

До пізньої ночі тримаюся. Погано звісно, та все одно якось зупиняю себе. Варто місяцю визирнути на небі, я вже у машині. Завівши двигун виїжджаю на дорогу. Приходить смс від Деймона. 

“Ти куди?”

Ігнорую. Навіть не дивуюся, що бачив, як поїхав. Наші будинки неподалік один від одного. За бажання я з вікна побачу обох друзів.

Тоді він дзвонить. Не відповідаю. За секунду вже телефонує Колін. Вимикаю звук. Тисну газ у підлогу та мчу до знайомого будинку. 

Мені хочеться витрусити з Лілі усі нутрощі. Розірвати її на шматки. Я хочу, щоб вона зрозуміла, що її дії стали для мене жахливими. Не через поліцію, ні. Через жінку, котра не повинна мене хвилювати. 

Приїхавши під дім дівчини повільно йду до дверей. Стукаю, сподіваючись, що тітки Лілі немає. За хвилин десять двері відкриваються. На порозі вона. У шортиках та топі, обіймає себе руками. Обличчя заспане, волосся сплутане. Золотаві очі спалахують гнівом варто зрозуміти, хто на порозі. 

— Ти! — видихає. — Тобі заборонено наближатися! 

Криво всміхаюся. Ненависть пульсує у мені чимось гарячим.

— Ми нікому не скажемо, Квітко, — зі знущанням промовляю. 

Вона здригається від мого тону.

— Зникни, — гиркає та намагається замкнути двері. 

Ставлю ногу та не даю цього зробити. Божевільний план з'являється у голові. Хапаю її за руку, тягну на себе та перекидаю через плече. Несу до машини. Лілі б'є по спині. Кричить, але я вчасно закриваю їй рота. Відімкнувши дверцята кидаю дівчину на заднє сидіння, пристібаю та блокую машину. За кермо сідаю швидко й тисну на газ.