Глава 28

Лілі

Евана забирають поліцейські. Це єдине, що я бачу. Айла каже, що Деймона та Коліна теж посадили з ним, проте їх не помітила. 

Важкість лягає на груди брилою льоду. Я ненавиджу цього хлопця, але ж де полегшення? Його покарають. Навіть якщо Мері й дівчата праві, містер Флінн забере сина і з нього знімуть звинувачення, то Еван все одно постраждає. Я не знаю яку роль грає Колін Флінн у місті, і мені чхати, чесно кажучи, та сподіваюсь, ми з Мері не накоїли дурниць. Бо наразі почуваюся жахливо. Ледве не кричу у голові, що це тріо дияволів заслужило! Еван лякав, зваблював, викрав, погрожував. Саме він винен у тому, що мене кинули у підвал. Не міг не знати, враховуючи, що він з друзями ініціатори вечірки, що зі мною зроблять. Знав. Тому пішов. Тому залишив у кімнаті. Він спеціально це зробив, аби помститися. Все через відмови, неприємність з Роною?

Яка різниця? Ніхто у здоровому глузді, знаючи, що пережила інша людина, знаючи, що вона втекла від жахів, що втратила близьких, не буде знущатися таким чином! Він заслуговує не лише на ненависть. Він заслуговує на біль! Граючи на моєму, Еван досягне лише того, що я буду ненавидіти його більше. І тоді його мрії досягнути бажаного, якого не дала у перший день знайомства, знищить зсередини. 

Кілька днів після арешту трійки друзів минають спокійно. Дарсі каже, що подзвонила дядькові, котрий працює у поліції, щоб дізнатися щось, але він відмовив, апелювавши тим, що це таємниця слідства. Зате я встигаю відчути на собі осудливі погляди студентів, ніби вони звідкись знають, що саме я винна в арешті. Втім, мені байдуже. Починаю підозрювати, що винна у цьому Рона. Згодом Айла підтверджує мої думки, кажучи, що дівчина зі своїми подругами розповсюджують чутки, що це наче я забажала Евана, але він відмовив. Тож оббрехала його і заявила до поліції. Навіть вигадала історію, де наче бачила, як я бігла за ним, коли приїхав до Рони. Дарсі обурилася цим пліткам найбільше. 

Все це мене мало бентежить. За дні, поки його немає, я занурююся повністю у навчання, вивчення мови, тренування групи підтримки. На четвертий день після арешту, коли йду додому пішки, бо Дарсі потрібно було у лікарню для перевірки стану, а дім Айли в іншій стороні міста, знаходжу неподалік від зупинки рюкзак. З подивом відмічаю, що там всі речі, як були, так і зосталися. Навіть клята футболка Флінна. Забираю все і дістаюся будинку. Мері якраз збирається на роботу. Тітка працює у супермаркеті, сьогодні її зміна починається після обіду і триватиме до півночі. 

Вечеряю ароматним рагу та дзвоню Юлі. Подруга розповідає останні новини, ділячись, що нічні атаки тривають вже кілька днів. Вона з батьками фактично не спить, як і вся Україна. Мені болить за неї. Болить за кожного українця. Скільки ще прокляті сусіди будуть мучити мій дім та моїх людей? Скільки ще заберуть життів? 

Вони вже вирвали з наших сердець так багато. Нестерпно багато. Вони викрали найдорожче. Вбили найулюбленіше. Знищили те, що називали домом. Зруйнували стіни, міста, життя… І ніяк не заспокояться. Найбільше злить, що це ніяк не закінчиться, наче ми опинилися у часовому відрізку, який постійно повертається на початок. Я мрію, щоб більше ракети не летіли на мою Батьківщину. Мрію, щоб нашій військові вийшли на кордони, виштовхали нечисть з нашої землі. А краще, вбили б їх усіх. 

Іноді тобі здається, що є емоції, котрі мають межу. Досягають її й все, на цьому зупиняються. Але з кожною жертвою, смертю українця, болем, страхом дітей та старих, втратою, ти розумієш, що ненависть межі не має. Вона давно стерта. 

Поговоривши з Юлею заходжу у телефоні в особливу для мене папку. Там відео, де ми з батьками ховаємося від обстрілів. Екран темний, адже у підвалі завжди було так чорно. Але для мене цінність несе інше — голоси. Мамин, який шепоче, що все буде добре, татко нас захистить. Батьків, який обіцяє, що витягне нас звідси за будь-яку ціну. 

У висновку вибралася лише я. Тільки я. Була сім'я і немає… Лише одна ракета. Витвір людини, котра теж мала сім'ю. Одна ракета запущена тим, хто також має тих, кого любить. Тільки вона вбила не їх близьких. Вона вбила моїх. 

Я досі не можу впоратися з цим болем. Він, як прірва живе у серці та виїдає діру. Я сказала Евану, що живу. І собі сказала. Та правда в тому, що це брехня. Чудова і прекрасна, проте оманлива. Бо я існую. Намагаюся жити, наче відійшла від пережитого, бо реальність навколо мене зараз інша. Проте ночі все одно наповнені кошмарами.

Змушую себе виринути зі спогадів. Вимикаю телефон та лягаю у ліжко. Коли вдається заспокоїтися, вгамувати все те, що вирує у грудях, на весь дім дзвонить дверний дзвоник. З подивом кидаю погляд на годинник, вже пізно для візитів, але рано для Мері. Встаю, йду до входу та відмикаю. На порозі стоїть статний, високий чоловік у костюмі. В руках букет квітів. На вигляд йому років сорок п'ять, можливо більше. У нього дуже цікаві очі, яскраво-блакитні. Я такі вже десь бачила. Людина з такими мене цілувала. 

— Добрий вечір, юна леді, — з лагідною усмішкою вітається. — Я Колін Флінн, батько Евана.