Глава 27

Еван

Ніколи, до сьогоднішнього дня, я не почувався винним у чомусь. Старався бути правильним сином для свого батька.  Намагався не думати про маму, те, у що вона перетворила наше життя. Моє життя. 

Після того, як побачив очі Лілі, провина гострим лезом торкнулася органа, який називають серцем. Я думав, воно більше не живе. Існує, проте це немає нічого спільного зі справжнім. З реальністю. 

Квітка змогла пробудити його. Раніше — розпач, тепер вину. Що з нею не так? Чому я взагалі хвилююся за неї, якщо моєю єдиною задачею було зваблення, адреналін та отримання машини Деймона? Навіщо мені хвилюватися за її стан, шукати страхи, співчувати її минулому? Хіба це має значення? Хіба вона співчуває? 

Так, я згоден був відчувати до Лілі потяг. Бажання. Хтивість не порок для мене. Але точно не давав згоду на інші емоції. Ті, які торкаються органа у грудній клітці. 

Весь день після того, як дістав її з підвалу провів на задньому дворі будинку тренуючись. Батько, як завжди, на роботі, що тішить. Бачити зайвий раз його обличчя та пронизливі блакитні очі, від яких сироти виступають, зовсім не хотілося. Їхати до мами теж не варіант. Щоб побачитися, мені потрібно довго налаштовуватися.  Деймон був зайнятий Айлою, заважати їм не хотілося, чим би ці двоє не займалися. Колін же… Колін просто вибісив правильністю. Ніби він не з нами забирав Лілі та віз у ліс. Ніби не брав участі у шоу. 

Вночі мені снилося, як шукаю українку. Прокинувшись вранці бісився, що взагалі не припиняю думати про неї. Це вже стає чимось нав'язливим. Вона відштовхує, а мене тягне до неї магнітом. Нагадую собі сталкера. 

В коледж приїжджаю першим. Деймон та Колін зустрічаються зі мною вже під будівлею. Кава у кожного в руках, мені теж взяли. Навколо повно студентів та студенток. Дівчата підморгують нам, хлопці бажають потрапити у коло спілкування. Сьогодні не їх день. Сьогодні я без настрою. 

Ковзаю поглядом по машинах поліцейських, котрі приїжджають під будівлю з увімкненими проблисковими маячками. Вони не викликають ніяких емоцій, а дарма. Кілька чоловіків у формі виходять й запитують у перших зустрічних щось. З подивом відмічаю, що очі тих, кого опитують, вказують на нас. Потім ще і ще. Згодом це помічають Деймон та Колін.

— Що за хрінь? — Деймон зіщуливши очі дивиться на мене. 

— Нас шукають. — Колін спокійно допиває каву. — Лілі постаралася. 

Хмикаю. Вона не могла. Погрожувала, так, але досі не зробила нічого з власних погроз. 

— Гадаєш? — голос Поузі звучить так, наче він проклинає Лілі. 

— Брехня. — відрізаю.

В цю мить до нас підходять полісмени. Вітаються, уточнюють імена, а потім несподівано заявляють про те, що нас затримано, і ми маємо право зберігати мовчання і бла-бла-бла.

— Якого хріна? — психує Деймон. 

Колін йде мовчки, як і я. Бо не вірю, що Лілі заявила. Це якась помилка. І все. Але варто дійти до машини поліції, обернутися і наштовхнутися на Квітку, я розумію — вона винна. Арешта — її рук справа. Ненависть спалахує жаром у грудях. Нещасна українка! Вона не розуміє, що мене витягнуть? Не знає, що мій батько не дасть сину і його друзям, дітям партнерів,  потонути? 

Знає. Я бачу по її міцно стиснутих губах, що знає. Проте є те, чого точно ніколи не дізнається — батькова реакція на провал сина. Колін Флінн не пробачить такого сорому його прізвища від ідеального сина. Звинувачення, які могла висунути Лілі, завдадуть саме сорому. Репутація — головне. 

Нас садять в авто. Ми швидко віддаляємося. Озираюся. Лілі так і стоїть, тримаючи долоню біля чола, щоб закрити очі від мілкого дощу. Маленька, крихка стерва! 

Вона заплатить за те, що накоїла!