Глава 25

Лілі

Гарячі руки стискають мене в обіймах не даючи зрозуміти чи на дворі ранок, чи день. М'ята та вишня змушує дихати швидко, рвучко, немов повітря ось-ось закінчиться. Тверді міцні груди зігрівають, здаються фортецею. у якій можна заховатися. І спершу я хочу це зробити. Після стількох хвилин його руки єдине, що зараз потрібне. А потім я пригадую бафф на обличчі…було темно, можливо я не побачила небесного кольору, та помилитися неможливо. Еван та Деймон кинули мене у підвал. 

Вириваюся з обіймів. Відплигую від Флінна так, наче він отруйний. Біль від падіння пронизує кістки, та я не зважаю. Хлопець повільно встає з запиленої підлоги. Позаду нього Колін, серйозний, з досить дивним виразом обличчя. Більше у будинку нікого немає. 

— Не підходь до мене! — часто дихаю. — Ніколи! — гнівно кидаю.

— Лілі, — небесні очі стурбовано оглядають мене. — Заспокойся.

— Справді? — кричу. — Ти! Ти кинув мене! І Деймон твій! Ви двоє кинули мене у підвал! 

— Це не я, — щось дивне проковзує в погляді Флінна, та мені чхати. 

— О, дійсно, хтось другий взяв твій бафф? 

— Еван, — промовляє Колін. Підходить до друга та торкається його плеча. 

— Що? — різко обертається той. 

— Не зараз, гаразд? Дай їй відійти від шоку. 

Обличчя Флінна кривиться в зневазі та ненависті. Він повертається до мене. В погляді гнів, такий холодний та колючий, наче це я винна у тому, що сталося. 

— Квітко, — все-таки м'якше промовляє Еван, — я не кидав тебе у підвал. Я шукав тебе від самого світанку. 

Хитаю головою. Ні. Більше я йому не повірю. Дивна довіра до цього хлопця померла вночі, у підвалі. Він неодноразово показав, що жорстокість та безжальність його другі імена. Його сутність. Він лякав, погрожував, зваблював, а тепер кинув у підвал. Взяв і зробив це.

— Ти знав, що я боюся темряви, — шепочу. — Сам сказав про це у лісі, пам'ятаєш? — голос хрипкий. — Лунало “крихітка”. Деймон дуже часто каже це слово. У тебе не вийшло налякати битою в душі, і ти вирішив помститися тут. Попри те, що я…. — замовкаю. 

Кидаю погляд на Коліна. 

— Ти можеш відвезти мене додому? Там…мабуть, тітка вже повернулася. Вона буде хвилюватися. 

Хлопець киває. Робить крок до мене, але Флінн зупиняє його.

— Я сам. 

Йде до мене. Відплигую. Змішані емоції вирують в душі. Розривають мене. Найсильніша з них — ненависть.

— Не підходь. Ніколи. Ти огидний мені. 

— Еван, — Колін встає між нами. — Все буде добре. Я відвезу Лілі. 

Флінн з ненавистю дивиться на друга. З болем на мене. Блакитний, такий незвично прекрасний, палає вогнем. Тільки я не хочу розрізняти його емоції. Мені байдуже. Він досяг свого, побачення мав. Ми навіть провели час у ліжку. на щастя без близькості. Я підіграла йому, але досить. Після того, що Еван накоїв нехай сподівається, що не піду у поліцію. 

— Я сказав — сам, — грубо відрізає та штовхає Коліна у плечі. 

Задкую. Опинитися поміж хлопців, коли вони б'ються, найгірша ідея. Тим паче Колін миттєво відповідає ударом. Обидвоє падають на брудну підлогу й завдають одне одному ударів. 

Мала б кричати, або просити їх зупинитися, та я мовчки спостерігаю. Чомусь мені не шкода нікого з них, навіть Коліна, хоча він здається найнормальнішим з трійки. Тільки я знаю, що якщо він з ними, то такий же. Вішаю на нього тавро, бо ніч, яку провела сьогодні знову у підвалі, навряд колись залишить пам'ять. 

Тому я дивлюся. Не реагую. Не кричу. Просто рахую удари. 

Врешті-решт Еван перемагає. Встає над Коліном, спльовує кров й хапає мене за руку, наче має право. Холодно оглядаю його закривавлене обличчя. Мені не шкода його, ані краплі. 

— Припини торкатися мене, — з огидою дивлюся на хлопця та висмикую руку. 

Еван чомусь виглядає здивованим, наче тільки зараз розуміє, що я не брехала, коли сказала, що він огидний. 

— Лілі, — лагідно промовляє. 

— Не дивись на мене. Не говори зі мною. — жадібно хапаю повітря. — Я не поїду з тобою. Якщо я буду тонути, а ти один будеш на човні пропливати повз, або тільки ти прийдеш на порятунок, я краще помру під водою, ніж дозволю себе торкнутися. 

Флінн ошелешений. Мабуть, я раню його? Він заслуговує. Мені не жаль, що ці слова висять у повітрі. 

— Тобто, обираєш Коліна? 

— Я обираю всіх, крім тебе, — відрізаю. 

Флінн проковтує. Голосно. Дістає цигарку та підпалює її. Схиляє голову на бік й довго дивиться в очі. Я не відводжу свої. Витримую, як небесний колір, пропалює наскрізь. 

Тікаю на двір. Обидвоє друзів йдуть слідом. Зупинившись під будинком, намагаюся опанувати себе.

— Я не люблю повторювати двічі, Квітко, але зроблю виключення. Я не кидав тебе у підвал. У мене в думках не було кинути тебе у подібне місце. І Деймон цього теж не робив. Бафф я кинув на підлозі, коли ми прийшли у ту кімнату разом. Там і твій десь. 

Кидає недопалок у траву. Йде до свого мотоцикла й більше нічого не кажучи, заводить його та зникає за деревами. 

Колін витирає обличчя, підходить до мене й промовляє спокійно:

— Він не бреше. 

Кидаю на нього різкий погляд.

— Він завжди бреше.