Глава 24

Лілі

“Вітаємо на вечірці, крихітко! Крихітко! Крихітко!!!” — тільки Деймон так звертається до дівчат. Отже, це був він? 

Голова вибухає від думок, але таким чином намагаюся не дати паніці заволодіти мною повністю. Якщо дозволю, то опинюся геть безпомічною, тоді привіт панічна атака, жах, повернення до днів, коли доводилося сидіти у схожих підвалах. 

Не одразу розумію, що плачу. Сльози тихо котяться по щоках. Але на шкірі їх не видно. На серці ж невидимими дотиками роз'їдають рани. 

Перед очима спливають дні, коли моє місто піддавалося атаці. Страшні звуки самі відтворюються у вухах. Свист, від якого серце падає у п'яти, а паніка настільки сильна, що ти впадаєш у ступор. В ті дні мамині обійми та татові слова, що все буде добре, тримали й не давали бездумно лягти посеред дороги й дати танку окупантів переїхати. Хоча, можливо так було б краще… 

Мені так не вистачає батьків. У мене ніколи не з'явиться шансу побачити їх усмішки, відчути обійми, вдихнути знайомий запах, скуштувати мамині млинці чи борщ. Війна забрала у мене це, залишивши після себе біль втрати й страх. 

Якби ми мали можливість виїхати, обов'язково б це зробили. І не лише наша сім'я. Але ніхто не знав як це зробити. Ті, хто мали сили ризикнути, залишалися мертвими тілами обабіч дороги. 

Я ніколи не пробачу “братів”  які напали на мою країну. І якщо матиму дітей, то обов'язково розповім, що ці нелюди не заслуговують довіри. Вони вбивці. Безсердечні покидьки. Від них можна очікувати лише ножа у спину. Бо…як можна було казати, що прийшли рятувати й в ту ж мить стріляти в голову? Як можна було так грубо брехати й не дати людям виїхати? 

Ми не хотіли, щоб нас рятували. Ми не просили вторгнення. Ми чудово і щасливо жили у своєму прекрасному місті. Гуляли вуличками, ходили у кав'ярні й знали, що можемо у будь-яку мить побачити близьких. 

Тепер орки забрали у нас цю можливість. Хтось не побачить батьків, як я. Хтось не побачить дітей, бабусь, друзів, власних дітей…

Різко розплющую очі. Спогади ріжуть надто глибоко. Заганяють у страхи сильніше. Потрібно перемкнутися. Скоро мене випустять. Випустять же? 

Складно сказати скільки часу збігає. Година? Десять хвилин? Ціла ніч? Я не розумію і гублюся в часі. Але відчай поволі топить у собі. Вбиває щось у душі. Витягує останні крихти надії. 

Знову повертаюся до думок, які були у голові, коли ховалася від ракет. Тоді здавалося, що підвал стане могилою. Так і могло статися, мені просто пощастило. 

Тепер знову. Цей підвал стане могилою. Бо, якщо Еван не брав участі у цьому фарсі, то в якусь мить має почати шукати мене? Вірно ж? Чи.., чи Колін? Він здається найсерйознішим з усіх них. Бо Деймон… Гадаю, що він приклав руку до цієї посвяти. 

Страх добирається до тієї межі, коли прокидається бажання жити. Встаю, починаю гупати по дверях й кричати. 

— Я тут! Еван! Випустіть мене! Випустіть! 

З кожним вигуком, з болем, який пронизує руки, надія помирає. Кричу і кричу, та у відповідь чую баси від музики. Мене ніхто не чує. Але продовжую. Зриваю горло до хрипу. 

Сил боротися немає. Сідаю назад на підлогу. Спуститися вниз страшно. Не можу перебороти себе й змусити зійти, навіть попри маленьку надію, що там може бути вікно. Має бути…

Знову кричу. Тихіше, та все одно сподіваюся на краще. Тільки краще кинуло мене. Тож спираюся на двері, обіймаю себе руками та заплющую очі. 

Через якийсь час двері відкриваються. Знесилена, налякана, випадаю на підлогу вдарившись об поріг. Денне світло ріже очі. Кліпаю, не одразу розуміючи, хто переді мною. Зате чітко розумію, що просиділа ніч у цьому проклятому підвалі. 

Еван

Прокинувшись поряд з Лілі, єдине, що може втримати мене від бажання продовжити почате — холодний душ, випивка і хтось на кшталт Рони. Тож, залишивши Квітку спати я йду вниз. Сходу напиваюся під осудливий погляд Коліна. Зате Деймон тягне за собою якусь дівчину. Вона, варто зупинитися поруч та впізнати мене, одразу заявляє, що готова і на двох. Хмикаю, відправляю Деймона з нею якомога далі. Знайду собі щось інше. 

Випивши достатньо, щоб тіло все ще слухалося, але в голові був туман, наштовхуюся на дівчину у масці. Прямо пропоную їй секс, отримавши згоду, ховаюся з нею у старовинній ванній кімнаті. Тут залишився комод, на який саджаю дівчину і беру все те, що не взяв у Лілі. 

Закінчивши, виходжу на двір. Йду попри колони й помічаю Деймона, котрий саджає на мотоцикл ту саму, котра згодна на двох.

— Ти куди? — підходжу ближче.

Деймон кривиться. 

— Думав буде розвага.

— І? — вигинаю насмішкувато брови.

— І вона обламалася. 

— Куди везеш? 

— Додому. Попросила. 

— Не знав, що ти у нас таксі. 

Деймон роздратовано фиркає. 

— Не біси, — відрізає. 

— Потім приїдеш? 

— Ні. 

Звужу погляд.

— Чому? 

Деймон зітхає.

— Є справи. 

Тут вже відверто сміюся.

— Які?

— Не твоя справа.

Друг плигає на мотоцикл, я ж повертаюся до колон. Там стоїть Колін. Вкладає у руки стаканчик з випивкою та хитнувши головою, запитує:

— Куди він? 

— Сказав є справи. 

Дивлюся на профіль Коліна. Він дивиться вслід Деймону.

— Знаю я його справи.

— Поділися, бо я не в курсі.

— Айла.  — тільки й каже.

Фиркаю, випиваю одним махом пиво. 

— Айла? 

— Ти чув, — Колін ставить стаканчик на землю й каже, — забирай Лілі і їдь додому. Їй нічого тут робити. 

— Вчити мене будеш? 

— Вона тут у небезпеці. Сам знаєш. Де ти її лишив? 

Закочую роздратовано очі.

— У кімнаті, зверху. Вона спить! 

— Ти переспав з нею? — серйозно запитує.

— У тебе претензії на Лілі? Бо якщо так, то ти знаєш правила.

— Знаю, — сухо промовляє. — Але мені жаль її. Дівчина пережила страшне, ти маєш це усвідомлювати. Можеш дурити кого завгодно, навіть себе. Тільки не мене.