Глава 23

Лілі

Я знаю, що повинна зупинити його. Так буде правильно. Так можна буде продовжувати гру, в яку він грає. Але не здатна… Чи алкоголь у крові надто сильний, чи мозок залишив голову, а може адреналін від пережитого бажає виходу, тільки я підбиваю Евана продовжувати. 

Я ніколи не знала, що відбувається з тілом при такій поведінці. Ніколи не відчувала пульсації всюди, де тільки можна, як зараз. Пальці Флінна явно знають, що роблять. Він дражнить всі уразливі частинки й змушує м'яке ставати твердим та напруженим. Адреналін бурлить в тілі. Благає його допомогти вийти та вибухнути. 

М'ята та вишня збуджують уяву. Розумію, що подобається торкатися хлопця. Подобається вести пальцями по його шкірі, обіймати широкі плечі та дряпати татуювання. 

Це нічого не змінить. Я не стану раптом закоханою у нього, навіть попри те, що якимось чином він приваблює мене. Розумію і знаю — для нього я лише чергова перемога. Дівчина, котра не погодилася на його умови, отже її потрібно завоювати попри все. Та не буду брехати собі, що в дотиках зараз є бажання помсти. Флінна важко змусити заплатити, але після близькості я відшию його. Пошлю якомога далі й удам, що ми ніколи навіть не говорили. Це вдарить по ньому ще сильніше. 

Еван казав жити. І я живу. В цю мить не існую, а реально живу. 

Хлопець знаходить поміж стегон місце в якому пече найсильніше. Тисне на нього і викликає такі емоції про існування яких не підозрювала. Скрикую. Піддаюся вперед. Перед очима усе пливе. 

Відкриваюся для нього не соромлячись того, що він бачить мене без одягу. Ловлю момент отримуючи в цю мить все те, що могло ніколи не стати відомим. Врешті, я могла стільки разів втратити життя. Хіба не маю права спробувати? Я повнолітня! 

— Ти прекрасна, — шепоче Флінн. 

Голос низький, грудний. Віддає вібрацією у грудній клітці та нижче живота. М'ята та вишня паморочать голову. Я лечу наче пташка, поки він безжально бере те, чого бажає. 

Потім він заплатить за цю безжальність. 

Дивно, та одяг нижче пояса ще на нас обох. Хлопець бурмотить щось, тільки не розбираю, що саме. А потім світ зафарбовується в кольори зоряного неба. Мене трусить. Мить і тіло перетворюється на вату. Навіть не розумію, що сталося. Зате знаю, що він не перейшов межу. Не взяв те, що з готовністю давала. Обмежився лише пестощами.

Еван повертає нас, лягає за спиною та притягує до себе. Накриває обох власною курткою й мовчки дихає у потилицю, виводячи кругові рухи пальцями на моєму животі. 

Очі заплющуються. Піддаюся слабкості та засинаю. Міцно та солодко. Так,  як краще не засинати поряд з Еваном. 

Прокидаюся від того, що мене хтось смикає. Перше, що впадати в очі в напівтемряві — бафф з черепом. Обличчя заховане ним. Безсумнівно це Флінн. Тільки блакитних очей не видно.

— Що ти робиш? — скрикую, коли він стягує мене з ліжка на підлогу. Зовсім не ніжно.

У відповідь регіт. Не один. Тут кілька хлопців. Всі їхні обличчя закриті. 

Хтось хапає за руки, інші за ноги. Мене виносять з кімнати. Намагаюся кричати. Вигукую ім'я Евана, сподіваючись, що він не вирішив закопати мене десь за будинком. Хто знає, що тут за розваги? Паніка накриває. Топить у чорноті. 

— Новенька на вечірці має пройти посвячення!  — лунає незнайомий голос. 

Але ж у баффі з черепом Еван? Чи..., чи ні?

Хлопці зносять мене вниз. Пручаюся з усіх сил, але організм все ще під владою алкоголю, тож спроби марні. 

З жахом розумію, що мене тягнуть у підвал. Кричу, та музика глушить інші звуки, крім власних нот. Студенти дивляться на мене, всміхаються, п'ють, хто займається непристойностями, але ніхто не реагує на нас. Ніхто не кидається на допомогу. 

Опиняюся на ногах. Хтось штовхає у спину. Кочуся вниз по сходах  у повній темряві. Лише зверху десь видно смугу світла. За мить і вона зникає. За дверима чутно лише сміх та слова:

— Вітаємо на вечірці, крихітко! 

Серце стискається з болем. Тіло ламає від ударів. Впевнена, що уся в синяках. Швидко встаю й мчу сходами до дверей. Намацую у повній темряві ручку й смикаю за неї. Замкнено. Веду долонями по поверхні й розумію, що ці двері надто товсті. Немов хтось навмисно постави тут такі. Присідаю, притуляюся до них спиною і намагаюся зосередити зір на тому, що знаходиться нижче.

Марно. Тут темніше, ніж вночі. 

Страх поволі заповзає за комір. Липкими дотиками торкається шкіри. Шепоче на вухо, що це кінець.