Глава 22

Еван

Я веду Лілі за собою. 

Деякий час назад, коли Деймон подзвонив та сказав, що вона йде додому пішки, сама, під дощем, у голові спалахнула ідея, чому б не втягнути її у наші розваги. Ми вже давно збираємося великою тусовкою, перетворюючи звичайні вечірки на шоу. Місце, де проходить кожна з них, заховане у лісі. Головних немає, адже всі приховують обличчя. Щось на кшталт колишніх балів-маскарадів, тільки сучасно. Ну і є ще маленька відмінність — підтекст для дорослих. 

Деякі приходять парами. Приховуючи обличчя, займаються коханням на очах у всіх, отримуючи кайф від того, що на них дивляться. Інші приходять, щоб знайти когось на одну ніч і не мати потім небажаних проблем, ревнощів, як у мене Роною. А дехто просто бажає вийти за межі реальності завдяки алкоголю та іншим речам. 

Пальці дівчини у моїй руці вогкі. Вона нервує. Втім, крокує слідом. Деймон та Колін йдуть по обидва боки від нас. Ніхто не знімає шоломи. Ми це зробимо вже перед старовинним будинком, який був побудований з триста років тому. Колись там жили заможні люди, мали рабів та вважали, що їх дім простоїть ще довго. В принципі так і є. 

Діставшись до будинку, перше, що впадає в очі з-за дерева — колони, оповиті в'юнкою рослиною. Хтось повісив на них гірлянди, перетворюючи вхід на щось казкове. Це єдине красиве. Ще меблі, які залишилися всередині. Загалом же дім потребує добрячого ремонту. У деяких кімнатах відсутнє скло або кілька дощечок на підлозі. Підвал взагалі нагадує місце з горору. Але нікого не бентежить подібне, бо софи, свічники, камін майже на цілу кімнату, ліжка з балдахінами та картини на стінах, надають антуражу. 

Власне, тому й з'явилася ідея ховати обличчя, як робили колись. 

Скошую погляд на Лілі. Вона з беземоційним виразом дивиться на купу людей, які заполонили галявину перед будинком, визирають з вікон, або займаються своїми хтивими справами у всіх можливих кутках. Дощ нікого з них не бентежить.

Знімаю шолом. На обличчі залишаю бафф з нижньою щелепою черепа. У Деймона схожа, щоправда, там швидше божевільна посмішка зображена. У Коліна просто чорна. 

Дістаю з кишені куртки ще один бафф, темно-сірий, у рясний принт. Простягаю Лілі.

— Зав'язуй, — наказую.

Дівчина підіграє. Зітхає, дивлячись на мене досить спокійно. Розумію — знає хто перед нею. Але чи знала раніше, коли погодилася йти? 

— І що далі? — бурмотить. 

— Будеш розважатися як усі, — відрізає Деймон. 

Всміхається й першим йде у дім. Далі чую його вигуки та сміх решти. Попри маски, основна маса постійних тусовників знає хто перед ними. Колін нічого не каже. Він сприймає ці вечірки з байдужістю, іноді знаходячи собі дівчину на одну ніч. Але зазвичай просто напивається у мотлох. 

— Тримайся біля мене, якщо не хочеш опинитися під кимось. 

Лілі фиркає. Недовіра у її голосі чіпляє. Я намагаюся запобігти неприємній ситуації, а вона вирішила, що сказане просто слова? Нехай. 

Ми крокуємо вперед. Музика гуркоче. Баси звідусіль струшують дерева навкруги. Колін майже миттєво зникає з поля зору. Деймона теж не видно. Я знаходжу пальці дівчини й веду її за собою. З цікавістю спостерігаю за тим, як вона ледве не проковтує усе, що відбувається навколо нас. Складно зрозуміти, що відбивається у золотавих очах, адже Лілі ніяк не виказує свої емоції. Просто дивиться. Ковзає очима по канделябрах. Потім знаходить картини. Згодом помічає камін. У ньому хтось розпалив вогонь, мабуть, вирішивши, що не хоче мерзнути через погоду за вікном. Жовті язики полум'я лижуть камінь, дрова тріскочуть. Неподалік від джерела тепла знаходиться багато народу. Усі п'ють та палять. 

Веду Лілі далі. Вітаюся по дорозі зі знайомими й хапаю стаканчики з випивкою. Один простягаю їй. Лілі бере та підійнявши бафф, п'є. Кривиться, проте випиває до останнього. З викликом дивиться в очі, мовляв, — розвага вже почалася. 

Хмикаю. Спустошую свій й беру ще два. У нас змагання. Ми п'ємо. Алкоголь палить горлянку. Гарячим осідає у шлунку. В голові вже плутанина. Перед очима починає все плисти. Вирішую, що достатньо. Тягну Лілі на другий поверх й заштовхую в одну з кімнат. Замикаю двері та розвертаюся. 

Квітка стоїть поряд з ліжком з балдахіном. Дощ малює візерунок на склі. Тут воно ще є. Затамовую подих. Роблю крок до дівчини. Вона не рухається і не відступає. Дивує цим. Чому дозволяє? Завжди пручається, а тепер…ні. 

— Ти впізнала мене? — не розумію навіщо запитую. Яка різниця, якщо я й так знаю, що впізнала….

Я хочу її. Примушувати не буду. Хочу отримати цю дівчину з її згоди. Заволодіти й покарати за те, що відмовила. 

— Повинна була? — голос Лілі лунає інакше. Він м'який, деякі букви зникають. 

Вона п'яна. 

Знімаю бафф. Кидаю на підлогу. Підходжу ближче. Бажання стрімким потоком проникає у судини. Горить разом з алкоголем у шлунку. 

— Тоді удамо, що і зараз не впізнаєш, — шепочу. 

Притягую її до себе. Стягую бафф та накриваю її губи, не даючи й шансу відмовити. Мені потрібен цей поцілунок. Дуже. Я хочу стискати ніжне тіло й пити її. Хочу несамовито тонути у ній. Хочу підкорити. 

Справа ж не лише у машині Деймона…

Вона відповідає. Розкриває ротика та дозволяє рукам торкатися там, де не повинна. Тремтливо дихає. Чіпляється за куртку й ми опиняємося на ліжку. Пил з балдахіна відчувається у повітрі, проте нам чхати. Просто чхати. 

Потопаю у ній. Вона — вир, який проникає під кістки. Вона — те, що бажаю бачити своїм. 

Ковзаю пальцями під одяг. Шкіра Лілі гаряча. Повільно роздягаю. Переходжу межу і вона дозволяє. Вмощуюся зручніше торкаючись твердими частинами тіла її м'яких. Палаю. Шум у вухах змушує замовкнути усі звуки, які є у будинку. Навіть музику припиняю чути.

Лілі розстібає мою куртку й забирається пальчиками під футболку. Торкається преса і я втрачаю контроль. Шкіру випалює там, де вона тільки що тримала руку. 

Поцілунок схожий на ковтки голодного, який давно не пив прісної води, зате провів все життя у пустелі. І як же мене збуджує те, що Квітка завзято відповідає на цю жорсткість та грубість своєю ніжністю.