Глава 21

Лілі

Жах пробирає до кісток. Можливо, якби знала, хто за кермом, було б не так страшно. Але я не знаю. Сплигнути з мотоцикла надто ризиковано. Якщо не помру на місці від удару, то отримаю чисельні рани, що теж не варіант. Змусити мотоцикліста зупинитися теж не вдасться. Принаймні вважаю так. Навряд  він взагалі почує хоч одне слово, враховуючи шум, який ми створюємо. 

Три залізних коні йдуть рівно. Я з незнайомцем посередині, трішки випереджаю решту. Міцно тримаюся за талію хлопця, а може дівчини. Бажання жити зараз як ніколи сильне. Подібні емоції відчувала, коли чула над головою свист ракети. І серце колотилося так само скажено. Ні тоді, ні зараз, не відчувала і краплі захвату чи божевілля. Лише шепотіла губами молитву. Шепочу і зараз. 

Ми залишаємо межі міста. Все ще міцно стискаю талію мотоцикліста. Злива занадто сильна, щоб настільки зневажати правила дорожнього руху. Але мотоцикли буквально летять, не їдуть. 

Сльози змішуються з небесною водою. Вітер голками ріже шкіру. Темрява навкруги викликає страх. Я не знаю, що буде далі, але молюся Богу, щоб залишилася цілою. Буде шкода закінчити життя тут, за тисячі кілометрів від домівки. Так і напишуть на плиті: “Не померла від ракети. Зате померла від швидкості. Бо смерть завжди знаходить того, кого позначила міткою”. 

Нарешті всі зупиняються. Вуха закладені від шуму. Ніби й досі гул у голові, хоча знаю, що навколо тихо. Нас оточують дерева. Високі, темні, зловіщі. Дощ з чорного неба посилює відчуття та емоції. 

Сплигую з мотоцикла. Одразу намагаюся встати так, щоб бачити три мотоцикли і їх водіїв. Вони по черзі глушать мотори й дивляться на мене крізь скло шоломів з неоновими обличчями. Моторошно, чесно кажучи. Тремтіння струшує тіло. А може це холод? Хоча, швидше за все від усього разом трусить. 

— Хочеш побачити інший світ студентства? — запитує спотворений голос. 

Хитаю головою. 

Не хочу я нічого бачити. Ніяких світів, крім того, в якому існую зараз. Я і з цим не здатна впоратися, навіщо мені ще один? 

— Ми не привезли її сюди, щоб запитувати, — лунає інший голос. Теж спотворений, проте інші інтонації. Зате ясно, що за кермом дійсно хлопці. 

Підмічаю, що у кожного колір шолома та неонової підсвітки залізного коня відповідний. Той, з ким їхала я — червоний. Другий — жовтий. Третій — синій. 

Незнайомець у червоному шолому сплигує з транспорту та йде на мене. Саме на, адже кожний його крок вивірений, чіткий, повний загрози. Слідом крокує хлопець у шоломі з синім неоном. Далі з жовтим. Вони оточують мене. Хтось з них каже:

— Будеш чемною і шкоди ніхто не завдасть. 

— Обирай. — лунає третій голос. 

Я не розумію, що це за ігри. Не подобається бути в епіцентрі того, що не піддається поясненням. 

У синьому шоломі простягає руку та хапає за зап'ястя. Притягує до себе, вклеюючи у шкіряну куртку притаманну мотоциклістам. З острахом розумію, що пахне він м'ятою та вишнею. Надто знайомий запах, щоб не впізнати його та не зрозуміти, чий. І хоч не маю підтвердження, розумію — трійка божевільних переді мною: Еван, Деймон, Колін. Не дивно, що червоний — колір Деймона. А от чому жовтий обрав Колін, а Еван синій, цікаве питання. Проте, воно не на часі. 

Вирішую підіграти їм. Страх, коли мозок дійсно впізнає у рухах, запахах та ледве відчутних інтонаціях друзів, заспокоюється. 

— Буду чемною. — бурмочу.

Зізнатися, мені навіть цікаво, що вони задумали. Або, швидше, що задумав Еван?