Глава 20

Лілі

Тіло тремтить. Емоцій так багато, всі різні. Складно виявити якусь одну чітку, адже ненависть до Евана змішується з…не можу дати визначення чим. Але враження таке, ніби мені сподобалося, що він прийшов, що я чіпляю його. Мабуть, зі мною грає у погану гру зламана психіка. Можливо Юля має рацію і варто скористатися послугами психолога…Швидше за все я припиняю нормально сприймати реальність. Або дуже сильно потребую уваги, що теж погано. 

Змушую себе рухатися. Ступор ще нікому не приніс користі. Обіймаю себе руками та швидко виходжу з темної душової у роздягальню. Знімаю футболку. Пахне Еваном. Аромат м'яти та вишні залишається на шкірі відчутним дотиком. Дратуюся через це. 

Все йде не так. Я погодилася на побачення, щоб у висновку помститися Флінну. Створила йому трішки проблем з Роною. Та цього мало для повноцінної помсти. 

Одягаюся, повністю поринувши у роздуми. Футболку хлопця пхаю у рюкзак з формою, котру видали. ЇЇ ще потрібно підігнати під мій розмір. 

Коледж залишаю з відчуттям важкості на серці. Бридкий дощ посилює все в рази. Пішки крокую до зупинки, сподіваючись, що зможу дістатися будинку тітки. Вона сьогодні ночує не вдома. Попереджала ще вранці, що поїде до подруг на якусь там вечірку в інше місто. От тільки з Еваном, тренуванням та всім тим, що відбувається, я банально забула. А Меган вже поїхала… Не буду ж дзвонити їй, щоб забрала мене…

Діставшись зупинки з сумом дивлюся на кілька безхатченків. Досі дивуюся їх стилю життя. Вони не такі, як вдома. Інші. У їх очах не прочитаєш, що вони нещасні, голодні, живуть у злиднях. Як розповідала Мері, а потім і Айла, у них загалом є житло, просто їм подобається бродити нічними вулицями, збирати непотріб і трішки чудити. 

А ще радує, що вони ніколи не чіпають.  Безхатченкам чхати хто ще блукає вулицею, навіть якщо пізно.  Не сказала б, що це викликає відчуття безпеки, бо попри безневинність цієї верстви населення, є інша. І вони геть не безпечні, а навпаки…

Щонайменше, годину проводжу на зупинці в безнадійному очікуванні автобуса. Мені не щастить. Чи то у транспорту страйк, чи він просто не ходить вночі, складно сказати. Але потреба у власному авто та правах зараз відчувається надто гостро.Дістаю телефон з сумки й гортаю контакти. Помічаю смс від Юлі, проте вирішую відповісти пізніше. 

Вагаюся. Дзвонити Меган чи ні? Навряд її батьки відпустять доньку серед ночі просто так. Айла теж під домашнім арештом, та і машини немає. А більше нікого набрати. 

Вирішую, що піду пішки. Маршрут знаю, тож піду так, як їхала неодноразово. 

Крок за кроком, зупинка залишається позаду.  Дощ так і не припиняється, навпаки стає сильнішим Злюся. Вода, потрапляючи на шкіру, замість того, щоб змити запах Евана, посилює його. 

Починаю співати. Хоч якось хочеться зарадити собі, не дати поганим думкам захопити владу наді мною. Та і, не так страшно тоді. 

Звук авто позаду змушує зупинитися. Спершу надіюся на допомогу, але почувши з колонок позашляховика гучний реп, розумію, що сподіватися не варто. Навпаки, імовірно краще зайти за якесь дерево, або сховатися у тінях. 

Не встигаю. Авто наздоганяє, рівняється зі мною. Затемнене скло опускається. Деймон. Чому я не здивована? Таке враження, що йому не потрібно завтра вранці на пари…

— Крихітко, — з ентузіазмом промовляє, хоча очі залишаються крижаними, — гуляєш? 

Закочую очі. Розмовляти з ним бажання немає. Це Айла вбачає у Деймоні щось хороше, я — ні. 

— Підвезти? — лунає далі. 

Чую сміх з салону авто. Він змішується з музикою. Намагаюся побачити хто за кермом, але марно. 

— Краще пішки, — відрізаю. 

Деймон сміється. Підпалює цигарку та продовжуючи повільно котитися поряд, видихає дим на мене. 

— Впевнена? Я б на твоєму місці сів. 

— Натякаєш, що з тобою безпечніше? — хмикаю. 

Деймон стає серйозним.

— Я тебе і пальцем не торкнуся. Ніхто тут. 

Недовірливо фиркаю. Цей хлопець може говорити, що завгодно. Можливо логіка є, краще сісти до нього, тільки…я не довіряю йому. Колін і Еван…з ними інакше. Колін взагалі геть інший у їх компанії. Еван просто не викликає відчуття страху, хоча мав би. А от жорстокість в синіх очах Деймона доводить до холодного поту. 

— Я все ж пішки. 

Хлопець не вмовляє. Киває, підіймає скло і машина зникає у тінях поміж ліхтарів. Видихаю. Адреналін, який виявляється горів у крові під час розмови, починає виходити. Пришвидшуюся. До будинку Мері ще так довго. 

Коли дістаюся майже потрібної вулиці, — залишається подолати її й тоді зверну на свою, — чую позаду рик мотора мотоцикла. Обертаюся. Вирішую, що це знову Деймон, тільки змінив транспорт. Навіть зупиняюся. До дому не так далеко, тут почуваюся безпечніше. 

З подивом відмічаю, що мотоцикли три. І водії на них у шоломах з підсвіткою дивних…облич? Складно сказати. Інтуїтивно задкую. Підплигую на місці, варто одному з мотоциклів зупинитися переді мною. 

Тепер страх стискає горлянку. Морозом мчить по шкірі. Закриваю рота рукою, щоб не закричати. Рюкзак падає на мокрий асфальт. Мотоцикл газує, неонова підсвітка фарбує його дим у синій. Мотоцикли позаду повторюють за ним. 

Перед очима падають ключі. Брелок у вигляді черепа бронзового кольору. Під ним різьблена троянда та кинджал. Розгублено дивлюся на неоновий шолом. Не розумію чого бажає мотоцикліст. Не спускаючи з нього очей присідаю, підіймаю ключі та простягаю їх йому у розкритій долоні. 

Роблю крок. Це виявляється помилкою. Незнайомець хапає за зап'ястя, ковзнувши шкіряними рукавицями по шкірі. Не розумію як вдається, та він фактично закидає мене собі за спину й зривається з місця. 

Не маючи іншого варіанту, обхоплюю його за талію та кричу…