Глава 19

Еван

Спершу не рухаюсь та не видаю ніяких звуків. Почувши звук води та кроків  опускаю биту на підлогу й повільно наближаюся до неї. Впевнений, вона бачить мене, тому що мені її силует видно дуже гарно. 

Крокую, дозволяючи биті з огидним звуком ковзати по плитці.

— Хто тут? — наляканий голос кричить у голові відмовитися від ідеї, але я закриваю йому рота. Квітка постійно переходить межу. З нею мені здається, що втрачаю контроль над усім. 

— Меган? — Лілі промовляє ім'я подруги тихіше. — Хей, я не розумію….

Підходжу ближче. Звук бити настільки бридкий, що у самого все у тілі перевертається. Але я йду. Між нами залишається кілька кроків. Певно, Лілі тільки помічає мене, бо з її губ зривається наляканий крик. 

Бита автоматично випадає з рук. Глухий звук змішаний з хлюпанням води та криком. Він пронизує наскрізь. Ніколи я не чув такого. Ніколи не доводилося відчувати такий жах, яким пронизаний голос Лілі. Щось первісне, моторошне торкається нутрощів, вивертає їх назовні, наче мене патрають заживо. 

Ідея помсти відсувається миттєво. Я монстр, але не настільки. Мені чхати, але її переляк не вписується у майбутнє володіння авто Деймона. 

Швидко опиняюся поруч. Хапаю її за плечі та голосно, чітко кажу:

— Це я.

— Хто — я? — істеричні нотки вибивають землю з-під ніг.

— Еван, — відрізаю. — Заспокойся.

Вона тремтить. Це пробігається по свідомості чимось незнайомим. Чужим. Ніби хтось підселив цю емоцію у тіло. 

Притискаю Лілі до себе. З жалем, водночас радістю, розумію що вона у рушнику. Одразу розслабляється впізнавши мій голос. Не боїться? Шкода. І дарма. 

— Що ти робиш? — страх міняється на злість.

— Продовжую наше побачення, — кажу, щоб…хоч якось зарадити. Виправити те, що зробив. 

Виривається з рух. Послизається. Не розумію як вдається, але ловлю дівчину у повітрі. 

— Пусти, — ричить.

— Не рекомендую пручатися, інакше впадеш. Травма тобі явно ні до чого. 

Вмить заспокоюється. Навіть гірше, наче лялькою стає. Дихає швидко, уривчасто. 

— Ти помилка цього світу, Флінн. Просто уламок від людини. 

Її мова забавляє. Слова під впливом хвилювання не чіткі, сказані не вірно, проте…мило? Ні, точно не мило. Просто чіпляє якось. 

— Мерзотник? Не соромся, продовжуй. 

Напружується. 

— Рідкісний покидьок.

— Далі, Лілі, — м'яко промовляю. Голос стає хриплим. Мозок усвідомлює, що вона стоїть фактично гола у моїх руках. Варто лише зняти рушник…

— Козел! Негідник! Ти… помилка…

— Повторюєшся, — муркочу, схиляюся до її обличчя.

Дихання дівчини торкається губ. Гаряче, зі смаком літньої грози. Вона нерухома. Мабуть, прокручує у голові всі лайливі слова, котрі встигла вивчити. 

— Налякати хотів? — тихе питання виводить з роздумів. — Вважаєш, смішно зайти у душ до дівчини, котра втекла від війни, вимкнути світло і пройтися чимось по підлозі, видаючи страшні звуки? — з кожним словом її тон підвищується. 

— Ти ж не хвилювалася, коли цілувала у машині, — відрізаю. 

Хмикає втомлено. Все ще затиснута моїми руками та притиснута до тіла.

— Рона для тебе нічого не значить, як і я, чи хтось інший. Її ревнощі, а вони були, судячи з твоєї поведінки, для тебе просто зайвий звук у житті. 

— Отож. — тягну рушник на її спині. Лілі доводиться притиснутися грудьми до мене, аби втримати його на стратегічних місцях. — Не люблю щось зайве у житті. 

— Тоді зроби так, щоб я стала зайвою, — просить. — Не потрібно думати, що граючи на страхах досягнеш мети, якою б вона не була! 

— Не хочу. Я завжди отримую бажане. Так мене навчили. Є ціль — перешкод не існує. 

Не можу більше тримати її у руках. Відпускаю. Бо інакше покладу прямо тут на підлогу й візьму те, чого бажаю! 

Лілі видихає. Підтягує рушник судячи з рухів її тіла й бурчить, наче втомилася:

— Краще застосуй цю тактику у футболі. Я ставлюся до тебе, Еване, поблажливо, бо до дурників краще так. Та не думай, що ти перемагаєш або вище за мене! 

Насмішкувато всміхаюся. Ліниво відповідаю:

— Це і притягує. 

— Ну так, перемогти мене, я розумію. Тільки цього не буде! 

Рушник все ж падає. Я бачу як він тінню збирається біля її ніг. Дівчина не рухається. Мабуть, і не дихає, аби не зрозумів. 

— Лілі, — хрипло промовляю, намагаючись звучати байдуже. 

Оглядаю обриси. Уява жваво малює тонку талію, гладкі стегна та пружні горбики. Жар заливає звідусіль. Це надто, навіть для мене. Я не можу дозволити собі просто взяти й торкнутися її. Не можу. Це порушує її кордони. 

Знімаю футболку й підійшовши, одягаю на неї. Вона тремтливо дякує, обіймає себе руками. 

— Я піду, — чітко і холодно відрізаю. 

Розвертаюся, відмикаю двері та зникаю з душової. Потім з роздягальні та взагалі з поля й території коледжу. Мчу на стоянку, бажаючи зняти це дивне відчуття у тілі. Подіти хоч кудись. Дзвоню Роні та кажу, щоб чекала на мене. А за деякий час забираю її й везу за місто. Там скидаю усю напругу дивлячись у темні очі Рони, уявляючи  в них золотавий відблиск, який починаю ненавидіти. Бо щось йде не так, як хотів.