Глава 18

Еван

Лілі гепає дверцятами та стрімко ховається у будинку. Рона ж продовжує істерику, поки проводжаю очима українку. Хмикаю, ліниво відкинувшись на спинку сидіння. Це ж треба, хитра гарпія…Навмисно поцілувала, аби створити проблеми. Вперта і нахабна. Гаряча і палка. Чутлива. Ніжна і тремтлива. Викликає все більшу цікавість. Не думав, що побачення буде таким відвертим. Я не збирався везти її на своє улюблене місце. Спочатку.  А потім захотілося випробувати дівчину. Та і банальні побачення вже дістали. Хочеться чогось свіжого, нового. І вона не підвела. 

Шкода тільки, що у ній стільки болю. Я бачив його у золотавих очах, у виразі обличчя. Варто було Лілі згадати війну вдома, вона одразу закрилася, спробувала виставити щит, як захист, аби не прочитав емоції. Тільки я бачив цей біль… Бачив його глибину в очах. 

Не збрехав. Її війна для мене лише щось, що відбувається на іншому континенті. Щось таке, що можна було б припинити, але чомусь цей бій ніяк не закінчується. Як і кілометри болю. Мені шкода людей там, та... їх життя ніяким чином не впливає на моє. Наші країни живуть у різних реальностях.

Мабуть, вперше у житті, я відчув чужий розпач як свій. Коли вона згадала батьків та їх смерть, щось смикнулося. Болісне, тягуче, немов я маю стосунок до цього горя. Щось, що зачепило струни глибше, десь на рівні шлунку, й впало важкістю у тілі. 

Знаю, Лілі не хотіла чути слова, що смерть її батьків для світу була лише краплею у морі. Та вона мала почути гірку правду, якою б та жахливою не була. Краще я скажу її в очі, аніж вона бачитиме це в поведінці інших і не розумітиме, що не так. — Ти мене слухаєш?! — долинає до свідомості. 

Повертаю голову до Рони. Вигинаю насмішкувато брови. Ліл заполонила думки надто сильно.  

— Рона, — важкий видих, і вона замовкає. — Всі претензії залиш при собі. Я не твій бойфренд. 

— Але… — бурмоче вона.

— Ми просто проводимо іноді час у ліжку. Я казав вже, — наголошую. — До тебе прийду тоді, коли захочу зняти втому. 

Дівчина ображається. Нижня губа тремтить, в темних очах біль. Тільки мені чхати. Я давно не зважаю на чужі емоції та почуття. Хіба мене повинно стосуватися те, що не торкається серця? Решту ж не цікавить, що відбувається у моїй голові, душі та серці? Маму не цікавило… І батька не цікавить. Який сенс напружуватися через чужі емоції?

— А вона? — вимогливо лунає. 

Ліниво дивлюся знову на дім Лілі, а потім на Рону. Така…проста. Звична. Зручна. Слухняна. Красива, але з бажанням володіти мною попри все. 

— Що, вона? 

Дівчина всміхається. З болем, проте намагається його приховати.

— Ти навіть не запитуєш, хто — вона! 

Байдужим тоном муркочу:

— Крихітко, — Деймон називає так усіх, хто для нього не має значення, — ти хочеш поговорити про неї? Про нас? Краще нагадай собі, що буде, якщо ще раз ти полізеш у її життя! 

Рона блідне. Вона пам'ятає слова, що сказав після змагань. Ляпас Лілі обпік в першу чергу не шкіру, а щось всередині. Українка принизила мене через одну погань, котра вирішила, що має право приймати якісь рішення. 

— Ти зіпсуєш життя не лише мені, а й моїй сім'ї, — повільно повторює.

— Отож. Лілі — моя. Ти не лізеш. Не влаштовує іноді бувати у моєму ліжку? Не проблема, — закриваю дверцята, змушуючи практично повністю мокру від дощу Рону, відступити, але опускаю скло. — Будь-яка інша замінить тебе. 

Дивлюся їй в очі. Там образа. Не знаю, чи сльози, чи дощ на щоках, та мені чхати. 

***

Тиждень я практично нікого і нічого не бачу, крім тренера та решти команди. Деймон грає зі мною у нападі, Колін футболом не цікавиться. Втім, друг завжди приходить підтримати та подивитися  на нас. 

У дитинстві ми з Деймоном часто грали. Коліна змушували вставати на ворота, бо гра йому ніколи не давалася. Він завжди був проти, воліючи займатися тим, що любить — музикою. Мій друг пише віртуозні пісні й деякі з них продані відомим співакам та студіям.  Був час, коли Деймон насміхався, кажучи, що музика не для справжнього чоловіка, але з часом звик. Навіть почав іноді грати з Коліном у гаражі його батька. 

Деймон завжди такий. Спершу протистоїть чомусь, а потім виявляється, що те, противником чого був, йому цікаве. 

Я від музики далекий. Слухати люблю, і все. Моє життя це гра на полі. А в останній час такий же азарт викликає Лілі. Причина не тільки спір з Деймоном. Насправді я просто хотів знайти привід, аби мати можливість чіплятися до неї. Машина — просто прикриття. Істинне бажання — підкорити Лілі, а потім дати спокій. Все, що недосяжне — найбажаніше. Варто отримати — розумієш, що не дуже й хотілося. 

Сьогоднішнє тренування проходить під дощем. Краєм ока помічаю команду підтримки. Інтуїтивно шукаю там українку. Вона ж увійшла в основний склад, але до цього часу не бачив, як тренується з усіма. 

Пропускаю м'яч, поки визираю її, але все-таки знаходжу — сидить на лаві з Дарсі й кореянкою, Айла наче звати. Вони перемовляються та уважно слідкують за кожним рухом дівчат з команди. 

— Еван! — крик тренера виводить з забуття. 

Кидаюся на м'яч й біжу до воріт. Шум у вухах це власне серцебиття. Повинен забити. Мій обов'язок бути кращим в усьому. Батько завжди каже, що варто мені оступитися у навчанні чи спорті, і на цьому все закінчиться. Містер Кевін Флінн ніколи не бреше. Дійде до того, що закриє команду при коледжі, лише б покарати. На жаль він має неабиякий вплив на місто на містян. 

Колись це допомагало. До миті, поки мама ще була мамою. А потім безтурботне дитинство закінчилося, батько почав зривати злість на маму, караючи мене. Синці не були чимось диким. Докори та погрози теж.

Минає хвилин сорок. І кожну секунду я розумію, що присутність Лілі дратує. Вона відволікає, не дає сконцентруватися, адже шукаю її очима. Навіщо? Поняття не маю. Щоб контролювати її присутність? Не можу чітко відповісти. Просто потрібно знати, що вона досі тут.