Глава 17

Лілі

Він забирає руки. Там, де лежали долоні, одразу стає морозно. Повільно відходжу. Потрібно змінити тему. Я не можу нормально говорити про війну. Вона живе у мені, стала частиною сутності. Коли доводиться ще й обговорювати смерті й втрати, душу рве. Не можу. Болить надто. Навіть не пояснити ту міру болю. Еван ніколи не зрозуміє. 

Вдихаю та видихаю. Кілька разів, щоб змусити організм знову дихати. Тремтіння вщухає. Не до кінця, та інакше я сяду тут під одним з дерев і буду тонути у відчаї. 

Повертаюся до Флінна.

— Отже, — допитливо дивлюся в очі. Навмисно, щоб не вважав, що лише він тут головний. — Ми на побаченні. Ти привів мене сюди, в місце, — зіщулюю погляд, поки Еван уважно слухає, — де тобі добре. Далі, що?

Хлопець виглядає байдужим. Небесний, насичений колір пронизує. Відчуття, що дивиться у душу. Порпається у ній, немов має на це право. 

— Призначу друге? — всміхається кривувато.

Вигинаю запитально брови, хмикаю. Друге? Скільки самовпевненості. 

— Вважаєш, погоджусь? 

Еван стає серйозним. Підходить ближче. В цю мить дощ стає сильнішим. Заводить руки за мою голову та натягую капюшон дощовика на шапку. 

— Мені подобається твоє протистояння, Лілі. Продовжуй. 

— Якби обрала піддатися, то втратив би цікавість. — стверджую. 

Несподівано ставить пальці під моє підборіддя. Здається, зараз поцілує. Усвідомлюю, що навіть очікую цього. Але натомість Флінн промовляє:

— Сумніваюся, що ти вмієш піддаватися. 

Закочую очі. Відступаю. 

— Час повертатися. Холодно. І погода псується. 

Він озирається. З півночі на нас суне темна, практично чорна, хмара. Підозрюю, якщо не спустимося зараз, то після зливи доведеться просто сідати та їхати по багнюці на сідниці. 

— Дійсно.

Ми повертаємося тим же шляхом яким підіймалися. Мушу визнати, Флінн поводиться доволі по-джентельменськи. Майже всю дорогу тримає за руку, притримує, коли посковзуюся на розмитій ґрунтовій дорозі чи ковзкій траві.  Спустившись до машини з насолодою сідаю у салон. Еван вмикає тепло і за кілька хвилин навіть гаряче стає. 

Дивно зізнаватися у цьому, але мені добре їхати з ним в машині. Попри все, я насолодилася цим маленьким побаченням, і насолоджуюся поверненням. Дощ посилюється, тож тепер барабанить по даху авто, іноді потрапляючи в ритм мелодії, котра грає з колонок. 

Місто зустрічає порожніми вулицями. Усі сидять по домівках ховаючись від негоди. Відволікаюся на дзвінок Меган. Відповідаю, попросивши Евана зробити музику тихіше.

— Вже краще? 

Дарсі хмикає.

— Так. Ми мали у кіно піти, але… Вибач, Лілі, я б хотіла перенести. Мама просить залишитися вдома. 

— Звичайно, — тепло відповідаю. — Сходимо потім. 

— Дякую. Я просто відчуваю слабкість. 

Її слова лякають. Не хочу запитувати перед Еваном чим викликана ця слабкість: хворобою, отруєнням чи усім разом? 

— А де ти? — з підозрою запитує.

— В машині. 

Чую, як Меган сміється. 

— З ким? Айла під домашнім арештом, я дзвонила їй. З тіткою?

Прикушую губи помітивши, що Флінн уважно слухає. 

— Потім.

— Лілі, — Меган явно не залишить це просто так. — Ти з Флінном? Скажи, що так? Чи ні?...Не знаю, як краще. 

— Так.

— О… О Боже! Він тебе тримає у полоні? Ти скажи, я врятую! Я вже почуваюся навіть краще! 

— Меган!

— Все, ок, мовчу. Але я хочу знати причину чому ти з ним?! Тому, чекаю смс! Пиши, я поїду визволяти тебе від цього дурня!

Дарсі навіть не прощається. Кладе слухавку. Зітхаю, пишу їй, що хвилюватися не потрібно, ховаю телефон у кишеню й нарешті дивлюся, де ми. Виявляється хлопець не привіз додому. Він припаркувався біля кінотеатру. З подивом дивлюся на нього. 

— І що це?

— Я чув щось про кіно, — кидає легко.

Дивуюся.

— Ти ж розумієш, що цим нічого все одно не зміниш? Моє ставлення до тебе…

Перебиває. 

— Це просто кіно, Квітко. І все. 

Зіщуливши погляд, хитаю головою. Не вірю йому, що це “просто кіно”. У Флінна все не просто. Він забажав моєї прихильності, і здається, зробить усе, аби я здалася. 

— Гаразд, — здаюся. 

За кілька хвилин ми сидимо у залі, в якому крім нас більше нікого немає. Підозрюю, що у таку погодку містяни реально вирішили не виходити з дому. На великому екрані з'являються перші титри. Флінн ставить між нами попкорн, та я відмовляюся. Не хочу приймати від нього нічого, що має хоч якусь цінність. Навіть спробувала за квиток заплатити сама, але він одним поглядом змусив поки відмовитися від цієї ідеї. Залишу гроші у машині  й все. 

Півтори години провести дивлячись фільм про кохання явно знущання для хлопців. Принаймні я так вважала до цієї миті, але судячи з того, як Флінн уважно дивиться, це був міф. Принаймні, він зосереджений, я ж ніяк не можу почуватися спокійно. Змушує себе дивитися на екран, але погляд постійно повертається до профілю футболіста. Ідеальний рівний ніс, вилиці такі, що хочеться провести по них пальцем. А потім нижче, по шиї й до ключиць, щоб обвести контур татуювань. Це злить. Хлопець повинен заплатити за зіпсовані змагання, бажання перетворити мене на чергову перемогу, і домагання. От тільки мозок в цю секунду, поки на екрані новоспечена парочка цілується, вимикається. Дурнуватий. Він має бути вірним мені, а не благати поглянути на Флінна. 

— Якщо не цікаво, я завжди можу зайняти тебе чимось іншим, Квітко, — м'яко кидає. Настільки, що сироти виступають, а тіло напружується. 

— Цікаво! — відрізаю та повертаюся до екрана. Обличчя пашить жаром. 

Тихий хмик у відповідь. Решту фільму не дивлюся на нього, хоча шкіра буквально свербить, благаючи поглянути. Нарешті ця мука закінчується. Ми залишаємо кінотеатр та йдемо до машини. Еван поводиться так, наче у нас дійсно справжнє побачення. Я ж нагадую собі, що це лише шлях до його перемоги. Не варто дурити саму себе.