Глава 16

Лілі

Гарячий потік гніву та чогось незнайомого пронизує наскрізь. Еван відпускає, але не відходить. Відчуття, що заповнює собою увесь простір навколо і вже місце, куди привів, не здається таким нескінченним. Ні верховини, ні високі дерева не створюють враження, що тут можна дихати на повні груди. Твердо дивлюся йому в очі. Небесні. Дійсно небесні. Як можна мати такий колір? Можливо це лінзи? Від Флінна можна очікувати чого завгодно. Але ж ні, надто натурально виглядає. 

Кілька разів кліпаю. Проганяю непрохані думки. Я була розсерджена, та мозок сам перескочив з гніву на милування очима одного покидька. 

— Може ти все ж даси мені трохи кисню? — суворо запитую. — Бо я можу вирішити, що ти закохався, — насмішкувато додаю.

Темні брови Евана злітають вверх в удаваному подиві. Крива посмішка торкається м'яких губ. Опускаю очі на його шию. Тату з орнаментом листя визирає з-під коміра футболки та бомбера. Гарне, цікаве, насичене. 

Взагалі-то я ніколи не була прихильницею татуювань, проте Евану вони пасують, як би не дивно було це визнавати. 

— А що, як закохався? — зухвало запитує.

Спершу розгублююся, але потім розумію, що Еван та кохання це дві протилежності. Я йому потрібна лише, як трофей. Дівчина, яку завоював. І все. Він і не приховує цього. Якби не відмовила при першій пропозиції, то зараз тут стояла б інша. 

— Ти? — хмикаю. 

Все ж виплутуюся з його рук та роблю крок назад. 

— Гадаєш, не здатен? — посмішка не сходить з обличчя. Яскравий погляд горить пекельним вогнем. Флінн схилив голову на бік та уважно вивчає мене. 

— Гадаю, ні. 

Удає, що засмутився. Відвертається, дивиться на верхівки інших пагорбів та дерев, котрі видніються всюди. 

— Що ти робила у лісі? Коли втекла від мене. — питання лунає доволі несподівано. 

Хмурюся. Хіба йому не начхати?

— Не твоя справа! — відрізаю. 

— Чому ж? — обертається обличчям. — Моя. Від мене ж втекла. 

Не вірю власним вухам. Питання, вирване з невідомого мені контексту, досить дивне. 

— Відповідь щось змінить? Чи ти хочеш дізнатися наскільки сильно я бажаю викликати жаль в інших? Якщо так, то розчарую, — чітко вимовляю, — я не потребую його. Мене не потрібно жаліти. Я не квітка. 

Еван злегка веде плечима.

— Я не збирався. Мені не шкода тебе. 

— Це я вже зрозуміла. Тобі, мабуть, нікого не шкода. 

— Ні. 

— Як і думала. 

— А хіба люди заслуговують від мене співчуття? Хіба їм на мене самого  не байдуже? Погодься, Лілі, що ніхто ніколи не співчуває щиро. Ніколи. Всі радіють, що це сталося не з тобою..

Я мовчу. Еван серйозний. Не знаю як йому вдається в одну мить жартувати, в іншу поводитися, як придурок, а потім бути серйозним, наче він людина, котра прожила століття. 

— Як ти радієш, що війна прийшла не у твою країну, а мою? — прямо запитую. 

Погляд хлопця на мить темніє. Лише на секунду, але цього достатньо, щоб я зачепилася за нього.

— Радію. Вибач, але радію. Біль та горе, що вирує у тебе вдома вражає у поганому сенсі слова, але те, що пережила ти у реальності для мене лише кадри з новин. 

Боляче чути ці слова. Жахливо. До нудоти та бажання образитися й втекти. Та…я стою. Стою на місці, адже Еван каже правду. Гадаю, для більшості світу все саме так. Ми для них лише кадри з екранів ТВ або телефонів. Вони співчувають нашим втратам, але вимкнувши гаджет йдуть по власних справах. Забувають, поки мій дім руйнують. Допомагають, за що я безмежно вдячна, як і більшість українців, та вночі вони можуть спати. І ні, ні вони, ні ми, не винні, що все ось так. Але я… я заздрю. 

— Лише кадри з новин,  — повільно повторюю. — Смерть моїх батьків була для світу кадром з новин. За кілька хвилин про це забули? 

Питання повне відчаю. Я… Я не хочу його ставити, попри всі усвідомлення банальності реалій, але і втримати у собі не здатна. Флінн не той, кого можна запитувати подібне. Тільки поруч нікого іншого. 

— Вірно, — сухо відрізає. — Для тебе помер світ, — щелепи міцно стиснуті. — Для світу зникла крапля в морі. Так завжди, Лілі. Завжди. Кожного дня хтось помирає і народжується. 

Сльози навертаються на очі. Відвертаюся. Не буду плакати перед ним. Не можна. Я ж сильна дівчинка. Втратила свій світ, але я впораюся. Повинна. Мені дали другий шанс на життя. 

Теплі долоні лягають на плечі. Здається, що зараз Флінн оберне до себе, але він просто тримає. Тіло струшує від плачу. Стримую його, та це складно. Дуже. Мені болить. 

— Ти повинна жити далі, — доволі байдужим тоном лунає над вухом. — За тих, кого вже немає. 

Вдихаю. Глибоко. Раз, другий, третій. Сльози вдається втримати. 

— Я живу.