Глава 15

Еван

Наша перша зустріч була…дивною. Сам не розумію чому зачепився за це дівчисько. Просто…її очі. Мабуть, справа в них. Там було щось, від чого було неможливо зупинити власне серцебиття. 

Дізнавшись, звідки Лілі, я почувався розлюченим.  Війна у неї вдома не моя проблема. Чому моя країна повинна допомагати та забирати щось у мого народу заради неї? Весь світ вразила їх війна. Весь світ об'єднався. Але світ втомився. Наше життя триває, йде далі, поки країна Лілі застрягла у пеклі. Частково мені шкода. Ніхто не заслуговує смерті. Ніхто не заслуговує пережити те, що пережили українці. Але хіба інші повинні віддати за них життя? З моєї країни є добровольці котрі захищають чужу Батьківщину. Вони герої. Вони борються на рівні, проте це поле бою не повинне стати їх могилою. 

Після знайомства під сходами Деймон забажав скористатися нею. Я не зміг дати йому зелене світло. З дитинства у нашій компанії головний я. Як і у футболі, я всюди нападник, ведучий, а не той, хто слідує за кимось. Ну і, давня домовленість, де жоден інший не чіпає дівчину, на котру хтось запав. 

А я запав. Впертість Лілі викликає зацікавленість. Навіть про те, звідки вона, забув. Як і те, що насправді її психологічний стан, по ідеї, має бути далеким від ідеалу. Це видно було у лісі. По обличчю, очах, в яких був страх. По поведінці, руках, що тремтять. 

Лілі боїться темряви. Я легко зчитав її фобію. Золотаві  очі українки нічого не приховують. Взагалі. Вона гадає, що зможе змусити заплатити за шкоду, яку заподіяла Рона на відборі. Вважає, що після побачення зупинюся. Але ні. Я читаю усі її плани, і на кожну дію маю протидію. 

Лілі — трофей. Ми заклалися з Деймоном, — Колін не забажав брати участі, — якщо вона закохається у мене після усіх емоційних гойдалок, — я переміг і його спортивна тачка моя. Якщо Лілі все одно відштовхне, спробує Деймон. 

Не буду казати, що не відчуваю до неї нічого. Лілі гаряча, і здається, сама цього не розуміє. Але на цьому усе. Дівчата для мене нічого не означають. Вони лише оболонки. Просто створені, щоб чоловікам було не сумно. Всі вони, як Рона чи моя мати, котра ніколи не вміла нею бути. Назва — єдине, що робило її мамою. 

***

Зупиняюся під домом Лілі рівно у зазначений час. До мого задоволення, дівчина виходить хвилина у хвилину з моїм прибуттям. Погода сьогодні жахлива: рвучкий вітер, дощ, від якого втомилися усі, сіре небо та вологість у повітрі. Зазвичай наш штат значно затишніший, але з приїздом Лілі навіть погода змінилася. Ніби вона принесла частину війни з собою. 

Одягнена у светр, куртку, шапку та високі чоботи українка прямує до машини. Сідає всередину, не глянувши, хто за кермом, що наводить на думку — знає мій автомобіль.

— Надто щаслива від передчуття нашого побачення, що навіть привіт не скажеш? — розслаблено кидаю і починаю рух.

Кидає на мене погляд з-під нахмурених темних брів. Русяве, чи то каштанове волосся заховане під шапкою, але я знаю наскільки воно м'яке й шовковисте. 

— Не вважаю, що ти заслуговуєш на “привіт,” — бурмотить. — Куди ми їдемо?

— Випробую тебе. 

Дівчина вигинає брови. Недовірливі золотаві очі повні байдужості. Іноді через цей погляд мені здається, що її ніщо у цьому світі не чіпляє. Взагалі. Наче Лілі відсторонена від усіх та усього. Є лише вона та її маленький внутрішній світ, котрий створила десь ховаючись від ракет. Це злить. Я не хочу жаліти її. Не хочу співчувати. Вона мені ніхто. Просто дівчина, доля якої не склалася. Не важливі причини. Не має значення, що не її вина у руйнації її ж світу. 

Їдемо у тиші, тож вмикаю музику. Судячи з настрою у салоні ми зараз двоє заснемо. Принаймні я точно. Лілі ігнорує мене. Том Оделл виспівує свою найпопулярнішу пісню по радіо. Ноти за нотами. Саме те, під дощ, який стає сильнішим й барабанить по склу, залишаючи розводи після себе. 

Діставшись потрібного повороту серед різноманіття дерев зупиняюся. Кидаю коротке “виходь”,  схопивши з заднього сидіння два дощовики та термос з кавою, закриваю машину. Лілі обіймає себе руками та оглядає місцевість. Не знаю як довго вона у Штатах, та тут ще точно не була. Схил, під яким знаходимося, крутий, з річками, чагарниками, камінням та ямами. Стежки тут складні. Але варто дістатися його найвищої точки й можна втратити свідомість від краси. 

Завдяки змаганням я був у багатьох містах. Та ніде не було настільки неймовірно як тут. Зізнатися, досі ставлю собі питання, чому вибір пав провести побачення тут. Наче Лілі особлива. Наче вона не чергова дівчина, не черговий трофей чи кубок, який поставлю на поличку і навіть поглядом потім не нагороджу. Але не хотілося вести її у кіно чи ще кудись. Це банально. Я ненавиджу банальність. 

Подаю їй дощовик. Кутається у нього. З вдячністю в очах приймає термос та робить ковток кави. Кривиться, адже п'ю її без цукру. Віддає і з очікуванням дивиться то на мене, то на стежку. 

— Нам наверх? 

Киваю. 

Спокійна. Надто. Чому? Не боїться? Знаю, її фізична підготовка достатня, щоб витримати. Але Рона тут, до прикладу, б почала істерику. 

— Підеш попереду? — намагаюся розбавити її “сірий” настрій, такий же як небо.

— Якщо тобі страшно, можу, — веде плечима. 

Хмикаю. Так подобається значно більше. 

— Дуже, Квітко. Мені дуже страшно. 

Вигинає насмішкувато брови й завзято крокує вперед.

— До речі, — кидає через плече, — твоя кава відверте лайно.

Сміюся. О так, вона явно оцінила. 

Підіймаємося доволі довго. Досить важко, але Лілі не жаліється. Вперто йде вперед без відпочинку. Спостерігаю за її тілом захованим під дощовиком. Клятий дощ. Зараз мав би змогу оцінити сіднички, але ж погода… 

— Ззаду вид чудовий, — чіпляю її. 

Зупиняється. Різко озирається.

— Тобто? 

Всміхаюся. З насолодою вивчаю її реакцію. 

— Тобто, Лілі, твій зад чудовий. 

Червоніє. Звужує очі й фиркає.