Глава 14

Меган спить. Моє ліжко не настільки велике, але дівчина здається такою маленькою на ньому. 

Айлу ми знайшли, поки крокували до машини Коліна. Вона стояла поруч з авто Деймона. Помітивши нас, одразу підійшла та пояснила, що батьки не пускали її на вечірку, тож вона втекла. Вони дізналися, і от Деймон повезе її додому. Сумнівна компанія, про що кажу їй, та вона відмахується. Прошу, щоб подзвонила, коли буде вдома. За хвилин десять після того, як сама примчала до будинку тітки й Мері допомогла вкласти Меган, Айла нарешті подзвонила. Сказала, що тепер під домашнім арештом і покарана на цілу вічність. 

Ще за деякий час я виходжу на поріг дому. Осінній холод пробирає до кісток, але Колін та Еван нікуди не поїхали. Так і стоять неподалік. Якби не Мері, я б не вийшла, але тітка сказала, що ці “чудові хлопчики” хочуть дізнатися стан Меган та попрощатися. 

Йду до машини. Мілкий дощ крапотить, торкається холодом обличчя. Кутаюся у товстий кардиган Мері й зупиняюся біля позашляховика. Колін, дізнавшись, що Меган спить, йде у салон. Флінн залишається. 

Сперся на капот. Руки складені на грудній клітці. Погляд розслаблений. Він отримав, що хотів. Фактично. 

Зітхаю. Зазираю йому в очі. Не знаю, навіщо. Хіба можна там знайти щось? Звісно ні. Еван — порожній. Футболіст, у якого на меті лише дівчата, бажання самоствердитися та показати власну крутість. 

— Вже втомилася? — з легкою посмішкою запитує. Кутик губ вигинається.

— Втомилася, — промовляю. — Втрачати втомилася. 

— Я чув Дарсі. — відрізає. — Ти ще когось втратила? 

Хмикаю. З болем та гіркотою.

— А тебе це дійсно цікавить? 

Еван мовчить. Погляд пронизливий. Небесні очі зараз здаються темними. Глибокими. Наче і не він це, а хтось інший. Хтось, хто має душу, на відміну від Флінна. 

— Ти тут. У твоїй країні війна. Ти сама. Де твої батьки? — питання просте, сухе, але викликає стільки болю. 

Пекучий, він спопеляє серце та рве на шматки. Я так і не оплакала маму і тата. Не змогла. Є константа — мертві. Але далі ця інформація не просочилася. Просто не можу дозволити зізнатися, прийняти, що їх більше немає. Значно простіше удавати, що вони залишилися в Україні. 

— Тебе це не стосується, — холодно викарбовую. — Ти бажав побачення, чи щось подібне, — змінюю тему. Вона безпечніша. Простіша. — Пропонуй. 

Еван мовчить. Злегка схиляє голову та дивиться виключно в очі. Читає мене. Може намагається. Не знаю чи йому вдається, але відчуваю себе не комфортно під таким поглядом. Втім, стою. Чекаю. Даю йому отримати те, чого бажає. Дівчину. Перемогу. Трофей. Нехай називає як хоче. Помста все одно чекає на нього, а її, як відомо, варто подавати під холодним соусом. Хто знає чим обернеться наше побачення чи прогулянка? 

— Завтра. Заїду о третій. Одягнися зручно. І тепло. 

— Чудово. Сподіватимуся після цього ти відстанеш. 

Флінн хмикає, недовірливо дивиться на мене, в очах легка насмішка. 

— Ні, Квітко. Не відстану. 

Закочую очі. 

— Побачимо, — стенаю плечима. — Бувай, Еван. 

Розвертаюся, змахую рукою Коліну, та йду до будинку. 

— Гей, Квітко. 

Зупиняюся. 

— Я тільки почав. Мені потрібна вся ти. 

Хитаю головою дивуючись цій дивній впертості та бажанню, котре не пояснити. Дивак. Придурок. А ще покидьок. Може планувати, що завгодно. Зламаю усе.