Глава 13

Перше бажання — відштовхнути. Зробити усе, лише б припинив. А потім мене накриває ароматом м'яти, цигарок, вишні. Солодке змішується з гірким. Ноги підгинаються у колінах. Флінн наче розуміє,  миттєво хапає за талію та притискає до власного твердого тіла. 

Я відповідаю. Несміливо. Не вмію ж. Ніколи подібного не було. Ніколи не було ось таких поцілунків. Губи хлопця торкається не ніжно. Навпаки, надто тиснуть, напирають, демонструючи владу над моїми. Не хочу піддаватися. Хіба маю право після того, як його дівчина чи ким би вона не була, — зіпсувала виступ і травмувала дівчат? Та мої губи повторюють рухи Евана. Язик слухняно слідує за його й дублює рухи. В наступну мить розумію, що руками вже обіймаю його за шию. І, мабуть, це приводить до тями. 

Відриваюся. Різко і стрімко. Еван тягнеться для продовження, але я відвертаюся. Важке дихання видає мене з головою. А от він дихає доволі рівно та спокійно. Вогонь же, попри все, бурлить у крові. Випалює щось у душі, немов ставить мітку з бажання Евана. 

— Припини, — прошу. 

Він розслабляється ще більше. Переді мною лінивий кіт, який готовий до всього. Насправді все його тіло напружене, хоча здається зовсім інакше. 

— Ти солодка, Квітко. Така солодка, що я не здатен припинити. — шепоче гаряче. 

Вишня з м'ятою випалює на губах його смак. Швидко дихаю. Дивлюся тепер в очі. Впевнена, мої щоки червоні. 

— Ну піддамся. Припустимо, сходжу на побачення… Що далі? Ти переможеш, вау. І все. То навіщо це починати? — сухо запитую. 

— Все? — дивується. — Лілі, перемогою мало що закінчується. Після неї ще так багато цікавого. 

— Просто зізнайся, що ти чіпляєшся, бо я відмовила. І все. Насправді я не цікавлю тебе як дівчина. 

Погляд Флінна спалахує. Там, попри колір, палає вогонь. Страшний, як дикий звір. 

— Помиляєшся, — підхоплює пасмо волосся. Схиляє голову на бік та дивиться зацікавлено. — Цікавиш саме, як дівчина, а не трофей. А може те й інше. Дивлячись як ти ставишся до ситуації. 

Заплющую очі. Чомусь відчуваю шалену втому. Тіло до нестями розслаблене, і я не знаю чи це вина глінтвейну, чи поцілунків. 

— Гаразд.

Пальці хлопця випускають моє волосся.

— Гаразд?

— Гаразд, я сходжу з тобою на побачення, вечірку чи що ти задумав! Так влаштує? 

Еван мовчить. Не довго, та цього достатньо, щоб я розплющила очі й поглянула на нього. 

— Влаштовує, — врешті відповідає. 

— Після цього… — починаю, та він перебиває.

— Я нічого тобі не обіцяв. Після цього побачимо. Можливо ти захочеш залишитися. 

Закочую очі. Він нестерпний. 

Серед звуків музики, співів, криків, чутно, що хтось кличе Евана. Здається це Колін. повертаю голову в бік і бачу дійсно друга Флінна. Він швидко йде до нас. Побачивши мене полегшено видихає.

— Там Меган погано. 

Напружуюся.

— Щось сталося? 

— Вона перепила.

— Перепила? — розгублено перепитую.

— Швидше.

Еван відступає. Він отримав, що бажав. Тож, дає можливість побігти до подруги. Мчу за Коліном. Дарсі за рогом, стоїть, зігнувшись навпіл та блює. 

— Меган, — тихо кличу. — Принеси води, — прошу Коліна.

Хлопець киває і зникає. Я ж підходжу до подруги.

— Я просто випила зайвого, так завжди, — бурмотить. — Організм не сприймає. 

Прибираю її волосся та лагідно кажу:

— Можливо тоді не варто пити? 

Меган хмикає. 

— Я хочу спробувати усе. 

— Навіщо?

Ми одні. Еван стоїть на доволі великій відстані. Колін помчав по воду.

Дарсі вирівнюється. Витирає рота серветкою. Не знаю звідки взяла її. Дивиться з сумом. Погляд сп'янілий, її хитає, але вона тримається.

— У мене рак. 

Спершу не усвідомлюю. Просто не здатна прийняти ці слова у власну свідомість. Мозок відмовляється вірити. 

— Шансів вже немає. Лікарі сказали, що поки приймаю знеболювальні, можу удавати життя. І я удаю. Батьки…вони не проти. Вони знають, що втрачають мене. 

— Меган…

— Тому я хочу усе спробувати. Хочу знати, що не здалася ні перед чим. 

Помічаю Коліна позаду неї. Не знаю чому він прийшов з іншого боку, та впевнена, усе чув. Втім, удаю вигляд, що не знаю цього. 

— Хіба знеболювальні та алкоголь поєднуються? — запитую.

Колін подає воду і Дарсі вмивається.

— Ні. Тому блюю. 

Сльози з'являються на очах швидко. Дивлюся на неї й бачу лише смерть. Наче…вона вже стоїть над головою дівчини. 

— Мені так шкода, — шепочу.

Дарсі усміхається. 

— Не варто. Я прийняла це. І ти прийми. 

Прикушую губи. Обіймаю та міцно стискаю її. 

— Поїдемо додому? Хочеш, у мене переночувати? І Айлу покличемо…

— Я відвезу, — пропонує Колін. 

Дивлюся на нього. Помічаю, що він кинувши цю пропозицію, дивиться на Евана. Той киває. Не знаю чи чув щось, але дає добро. Це злить. Невже Колін взагалі має отримувати схвалення на щось від Флінна?