Глава 12

День вечірки приходить надто швидко. Для зборів я запросила Айлу та Дарсі до себе, аби заспокоїти Мері й продемонструвати, що ніяка я не відлюдниця. Дівчата діляться зі мною одягом, який принесли з собою. На жаль, тікаючи від жаху, я не мала змоги взяти щось. Нічого не збереглося. Все знищили ракети тих, хто раніше називався братами. 

На вечірку Деймона їдемо машиною Меган. Її методи кермування бентежать дедалі більше, помічаю, що її руки на кермі тремтять. Не коментую, але здається Дарсі боїться водити авто.  Айла ж не помічає нічого. Навпаки, розвиває план зваблення Деймона від якого я одразу відмовилася. 

— Якщо розвалити їх компашку, це буде найкращою помстою. 

Недовірливо хитаю головою. Обертаюся до дівчини, вона сидить ззаду. 

— Швидше, Деймон скористається максимально мною і це все одно їх не розвалить. 

Меган погоджується:

— Згодна. Помста має бути витонченою і непомітною. Такою, щоб Еван не одразу зрозумів. Я за варіант, погодитися на побачення з ним. Бути максимально ввічливою…

Перебиваю її.

— Я неодноразово слала його куди подалі, дала ляпаса. Мені здається після такого складно буде поводитися ввічливо. Флінн переходить всі допустимі межі. 

— Але це щось, — Айла влазить між сидіннями. Її очі нафарбовані так красиво. Чорні стрілки створюють відчуття, що переді мною кішка. — Спробуй. 

Веду плечима. Вони не розуміють — я не хочу бути з ним ввічливою. Еван не заслужив на це. Він погана людина. 

Вечірка проходить за межами міста. Меган паркується неподалік від старої будівлі у якої вже давно відсутні вікна, частково стіни, та двері. Десь хіба у закутках видніються залишки кімнат. Але нікого це не бентежить, хіба мене. Навколо люди. Море зі студентів та, певно, учнів старшої школи. Музика гуркоче. Сміх, крики, співи, навіть звуки, як хтось вже блює, змішуються в одну какофонію. 

Виходжу з авто. Поправляю топ, радіючи, що не одягла спідницю. На дворі дуже холодно. Хапаю з сидіння косуху та йду з дівчатами всередину. 

Спершу ми змішуємося з натовпом. Зустрічаємо більшість студентів з нашого коледжу. Потім помічаємо щось на кшталт самоствореної барної стійки. Айла тягне нас туди й замовляє пиво. Щоправда, у моїх руках опиняється глінтвейн. 

— Це зігріє краще, — підморгує Меган. — І корисно. 

— Що далі? — оглядаю усіх.

— Шукай Евана, — кричить на вухо Айла.

Помічаю ліворуч від нас рух. Обертаюся. Деймон. Здається він чув останні слова. Кладе руки на шию кореянки й схиляється до неї. Дівчина ціпеніє. На моїх очах перетворюється на статую. 

— А ти кого будеш шукати? — низький голос хлопця бентежить навіть мене. Якби не знала, що він придурок, впевнена, зачаровано дивилася б на нього. 

— Оу, — Меган задкує. — Пішла я. 

— Куди? — вигукую до неї, але дівчина хапає мене за руку та тягне від Айли. 

— Краще дамо Айлі шанс.

— Ти кинула її, — сичу. 

— Нічого не кинула, — Меган обертається, — поглянь.

Слідкую за її поглядом. Айла та Деймон стоять обличчями одне до одного, і, як не дивно, спілкуються. Навіть наче нормально. Це… це дивно. 

— Повірю тобі на слово. — бурмочу.

— Ти в туалет не хочеш? 

Хитаю головою. Дарсі залишає мені свій стаканчик та губиться у натовпі. Очима показую їй, де буду чекати, і розвертаюся, щоб відійти до стіни. Наштовхуюся на когось. Молюся, щоб це був не Флінн. Вдруге налетіти на нього зовсім не смішно. Відчуваю як напої розливаються. Повільно підіймаю очі й дивлюся спершу на губи. Красиві, чітко вимальовані. Потім вилиці, тоді прокляті небесні очі. 

Трясця! 

— Здається, це входить у звичку, — хриплий голос пробирає до кісток. 

Біла сорочка Евана залита червоним гарячим вином та пивом Меган. Пекельна суміш. Рукави засукані демонструючи тату та ідеальні руки. Комір частково розстібнутий, викликаючи бурхливі фантазії, адже на шиї теж татуювання. 

— Перепрошую, — бурмочу. 

За що? Просто супер! 

— Квітко, — продовжує, ліниво знімаючи сорочку, попри холод, — прийшла. 

Затамовую подих. Чому мої очі на його пресі? Краще не туди… 

Підіймаю погляд. Небесний зачаровує. Там стільки намішано емоцій, що затягує у вихор. І навіть агресія не псує. Флінн — суміш ядерної вибухівки. Розумію, що краще все ж дивитися на прес, тож опускаю погляд. Але хлопець пальцем торкається підборіддя та змушує дивитися на нього. 

— Прогуляємося? — посміхається кутиком губ. 

— Ні. 

— Ти винна мені, Лілі. Прогуляймося.

— Меган…

— Нею займеться Колін! 

Кидаю погляд туди, куди дивиться Флінн, бачу, що Дарсі дійсно стоїть з Коліном. Знаходжу очима Айлу — вона танцює з Деймоном. 

— Що ти робиш? — запитую, поки футболіст, схопивши за руку, веде на вихід з напівзруйнованої будівлі.

— А що я роблю? — удавано здивовано лунає.

Викидаю у перший ліпший смітник стаканчики.

— Ти оточив дівчат своїми хлопцями. Мене ведеш на холод. Бажання провести зі мною час сильне настільки? Відмова ріже власну самозакоханість вщент? — насмішкувато кидаю.

Флінн ігнорує. Виводить на задній двір будівлі, де практично нікого немає. Повертається обличчям і каже:

— Я завжди отримую бажане, Квітко. Так чи інакше, але те, чого бажаю належить мені. Отже, ти — моя. 

Вигинаю брови. Нервово сміюся.

— Божевільний. Ти мені не подобаєшся! 

— Тому ти так довго дивилася на мій прес? 

Втискає у стіну. Нависає зверху та закриває шляхи до втечі руками, поставивши їх по обидва боки від голови.

— Краще туди, ніж у твої…злі очі. — відрізаю. 

— Злі? — подив цього разу справжній.

Твердо киваю та вперто зазираю у блакить.

— Злі. Агресивні. 

— Тобто, для тебе я — зло? 

— Вірно, капітан очевидність! 

— Варто виправити, міс Квітко! — в тон відрізає.

Незчуваюся, а його губи накривають мої.