Глава 11

Судді зі змагань прийняли рішення, що частково ми увійдемо в команду підтримки. Не всі дівчата, лише я, Дарсі, Айла та Магда. Щоправда, до тренувань Магда приєднається згодом, коли вилікується і лікар дозволить займатися спортом. 

Я частково задоволена. Дарсі, то взагалі на сьомому небі від щастя. Для неї це здійснення мрії, для мене — бажана помста. Я буду робити усе, щоб Флінн заплатив за травму та власне нахабство. Він переходить межу там, де варто зупинитися. 

Через кілька днів після змагань, після чергових пар, дзвоню Юлі. Через різницю у часі не зовсім зручно говорити з нею, але і листування влаштовує мало. Розповідаю усе, в тому числі й про ліс. Подруга наполягає, що я надто сподобалася цьому Евану, а от я геть іншої думки. Пояснюю їй, що зачепила, бо відмовила, от і все. Ніякою симпатією тут не пахне. Щоправда, Юлі не поясниш. Вона сміється і каже, що час покаже. 

Ми розмовляємо довго. Подруга розповідає що вдома дещо спокійніше, наче затишшя перед бурею. Трохи напружує, адже страшно. У будь-яку мить може бути атака, котра забере життя, і можливо то будуть мої знайомі з минулого. Та водночас люди живуть далі. Як виявилося, звикнути можна до усього. Навіть до тупого болю в грудях чи страху, котрий ніколи не викорінити з організму. 

Прошу її бути обережною, адже нову втрату не переживу. Війна забрала у мене й так багато. Я не хочу віддавати більше. Згодом ми прощаємося. 

Минає два тижні. Весь цей час я усіма силами уникаю Евана, поки можна це робити. Скоро почнуться  повноцінні тренування, підготовка футболістів йде повним ходом, тож аби продумати план помсти, варто обмежити зустрічі з головним героєм цього плану. Тільки поки нічого путнього у голову не приходить. Меган пропонує усілякі дурниці, Айла, котра випадково стала свідком розмови, підкидає ідею, що можна зіграти на його бажаннях і дати Флінну те, чого він бажає — тобто нашу зустріч чи то побачення. Я яро проти. Сама думка про те, щоб бути з ним десь на одинці, викликає мороз по шкірі. 

Останній день навчання минає відносно спокійно. Мені легше сприймати пари, адже за час, що я тут, вдається підтягнути мову та привчитися розуміти не чіткі слова американців.  Попереду вихідні. Очікую їх з радістю. Меган запросила у кінотеатр, і навіть попри бридку погоду, я погодилася. По-перше, цій дівчині неможливо відмовити, по-друге, тітка Мері каже, що я відлюдниця і це підозріло, особливо для служби захисту дітей. Хотілося сказати, що після пережитого не така я вже і дитина, але з системою складно боротися. Власне, от тому Дарсі пощастило. 

Після пар ми крокуємо до роздягалень. Нас з Меган наздоганяє Айла. Ми поки тренуємося окремо, підтягуємо те, що вміє основний склад команди. 

— На вихідних йдете на вечірку? — варто Айлі озвучити питання, завзята подруга в окулярах вже широко усміхається. Хто б міг подумати, що вона настільки активна? Бо я, порівняно з нею, надпасивна. 

— Яку? — Дарсі стискає мій лікоть сильніше.

— Деймон влаштовує, — всміхається дівчина. — Це шанс для помсти.

— Я відмовилася від цієї ідеї, — кидаю легко.

— Тоді спробуй звабити Деймона. Ти красива дівчина. Це вдарить по них обох.

Хмикаю та вигинаю недовірливо брови.

— Ти серйозно? 

— Чому ні?

Меган хмуриться і серйозно каже:

— До Деймона підійти страшно? 

Айла регоче.

— Повірте, дівчата, то все маски. 

— Нічого не маски, — бурмочу. 

— А я кажу — маски. Деймон не настільки злий, яким вам здається. 

Стенаю плечима. Якщо Айла бажає, нехай сама перевіряє міру злості у Деймона. Я пас. 

Три години тренування минають швидко. Після, ми йдемо у душ. Меган та Айла справляються швидше, тож залишають мене одну, кажучи, що почекають у кав'ярні на території коледжу. Крикнувши їм, що наздожену, продовжую грітися під гарячим душем. Потік води огортає тіло і я шалено радію приємному дотику. Наспівую якусь пісеньку, яку чула ще до війни, завзято відганяю погані думки. 

Іноді доводиться нагадувати собі, що між мною та домом, де залишилося все життя, тисячі кілометрів. Більше не повернутися туди. Більше не вдасться жити тим, що було. Не залишилося нічого. Взагалі. Від моєї сім'ї є лише крапля у морі — я.

Несподіваний дотик долонь до талії змушує підскочити на місці. Кричу на всю міць легень та різко обертаюся. 

Еван. 

Від шоку і слова вимовити не здатна. Спітнілий. Мокрий, але від інтенсивного тренування, а не води. Темне волосся падає на небесні очі, такі яскраві, що серце б'ється швидше. Тату виглядає з усіх видимих ділянок шкіри. А ще… він бачить мене оголену і досі тримає за талію. 

— Якого чорта? — скрикую, вириваюся та за секунду мотаюся у рушник. — Ти здурів? 

Серце так калатає, що зараз точно виплигне з грудей. 

Флінн схиляє голову на бік. Дивиться уважно так, немов вивчає. Всміхається криво, демонструючи один кутик білих зубів.

— Чув, ти у команді підтримки. — стверджує.

— І? — рикаю. 

Задом йду до виходу, поки Еван наступає.

— Квітка серед бур'янів, — повільно промовляє, розтягуючи слова. — Завтра вечірка, Лілі. На честь початку зимового сезону. Ти маєш бути. 

Звужую погляд. Хочеться вбити його, от тільки сил на це немає. Слова Айли лунають набатом. Дати йому бажане… Та ні. Дурниця. Лише зіпсую усе. 

— Захочу — буду. Не захочу — не буду. — відрізаю. — Зникни. 

Флінн спирається на шафку, коли переміщуємося у роздягальню. Складає руки на грудях та зухвало дивиться. Мене бентежить, що бачив оголеною. Бо… ніхто до цього не бачив мого тіла. 

— Я подивлюся як ти одягаєшся. 

Видихаю. Вдихаю. І так кілька разів. Та він знущається, це ж ясно! Невже так складно просто дати одягнутися? 

— У тебе зовсім відсутнє поняття, що у людей є власний простір? — ціджу крізь зуби. 

— Відсутнє.

Туше. На це я навіть не знаю, що відповісти. 

— Якщо я прийду на цю вечірку, ти зараз підеш? — обережно запитую, притримуючи рушник. Вже холодно стояти ось так, з мокрим волоссям на спині.