Глава 8

Роздратування до Флінна бурлить хімічною сумішшю у грудній клітці. Відступити, означає здатися. Я не хочу і не буду цього робити. Тримаюся рівно. Тіло напружене. Хлопець всміхається, не бачу, але чую. Насолода у цій посмішці ковзає сиротами по шкірі. Згодом Еван відходить й крокує до власного авто. Кидає зверхньо:

— Можеш піти додому пішки. Або можу підвезти. Обирай.

Розвертаюся. Дивлюся на його спину у сяйві фар. Він же чудово розуміє, що я не знаю куди йти, не знаю чи Колін віз правильно, не знаю, де дім тітки. 

— І не буде ніяких неприємностей у Меган? — кидаю у спину. 

Флінн хмикає. Його плечі нерухомі. Зупиняється біля машини, відкриває дверцята та ігноруючи питання, очікує поки прийму рішення. Вирішую, що краще погано їхати, ніж добре йти. Відкинувши гордість сідаю спереду. Не встигаю навіть пристебнутися, а хлопець вже за кермом, зривається з місця, залишаючи сліди протектора на асфальті.

— Легше, — вигукую.

Він лише хмикає й тисне сильніше на газ. Кидаю погляд на спідометр — сто шістдесят. Боже, це жах. Заплющую очі, хапаюся за дверну ручку й молюся, щоб довіз додому цілою, а не шматками. Наче мало, він вмикає гучну музику. Вона глушить. Не дає зосередитися ні на чому. 

Нарешті бачу знайому вулицю. З полегшенням видихаю. Хлопець зупиняється неподалік від будинку тітки. Глушить авто й ліниво відкинувшись на спинку підпалює цигарку.  Роздратовано відмахуюся від диму й відкриваю дверцята. 

— Я була на вечірці. Поїхала з тобою. Сподіваюся, ти достатньо відповідальний, щоб не чіпати Меган. — твердо промовляю. 

— Я тобі нічого не обіцяв, Квітко. 

Кидаю на нього гнівний погляд.

— Нічого не обіцяв? Квітко? 

— Хіба твоє ім'я не означає таку квітку, як лілія? 

Закочую очі. До чого тут це?

— Слухай! Ти шантажем змусив прийти, твої друзі викрали мене під будинком. Я спокійно можу заявити на тебе! Тож забудь про Меган, мене і живи собі своє життя.

Вибираюся з авто. Тільки збираюся закрити дверцята, як Еван, спершись на кермо та видихаючи дим у мій бік, каже:

— Я хотів провести з тобою час, але ти зникла з моїм другом. Думаю, мій шантаж не вдався. Ти обрала протистояння. — нахабно всміхається. Та він явно отримує від цього задоволення. — Дарсі доведеться заплатити. 

— Я пішла від тебе, ідіота, у ліс! А Колін знайшов мене сам! 

Гучно гепаю дверцятами та оббігши авто мчу до будинку. Нерви на межі. Мною буквально струшує від гніву. Ненавиджу його! Сам не знає і не розуміє чого хоче! Це ж треба було так необережно наштовхнутися саме на нього. Невже на шляху не міг зустрітися хтось інший? Припустимо, та ж Меган?... Але ж ні, я налетіла саме на Евана, котрий вчепився у мене і не дає дихнути навіть. 

В будинку тиша. Нишком пробираюся у спальню й одразу лягаю під ковдру. Шкода тільки сон не йде. Кручуся з боку на бік, згадую вечір, сварю себе за сльози, намагаюся зрозуміти відносини між трьома друзями. Деймон надто агресивний, Колін наче хотів допомогти, але поступився Евану. А сам же Флінн справжня проблема. Я не знаю як його позбутися. Не знаю, як змусити забути про мене і звернути увагу на іншу дівчину. Хоча, судячи з усього, увагою він таки не обділений, варто пригадати мою сусідку. Принаймні вважаю її сусідкою. Вона ж живе неподалік, отже… 

Засинаю непомітно для себе. Вранці похапцем збираюся на пари. Меган заїжджає за мною, бо погода стала ще гіршою аніж до цього. Хоча можу заприсягнути, що дівчина бажає дізнатися подробиці. Варто сісти в авто і Дарсі миттю запитує, що було, хто мене зустрів. Розповідаю їй, оминаючи час, поки ревіла у лісі. Натомість кажу, що втекла від Евана туди, але мене знайшов Колін. 

Дівчина весь час слухає уважно. Іноді забуває, що вона за кермом, бо дивитися їй на дорогу зовсім не цікаво. Тож коли дістаємося коледжу я з полегшенням видихаю. Чомусь у Гранд-форкс мені щастить на поганих або дурнуватих водіїв. 

У холі нас зустрічають студенти, котрі видають правила змагань. Кожний стіл, а їх тут щонайменше з шість, має свій колір, ідентифікуючи вид спорту. Меган радісно сплескує у долоні й тягне мене у бік жовтого кольору. 

— І куди ти нас записала? — запитую, поки дівчина проштовхується до столу й водночас міцно тримає мене за руку. 

Зупиняємося біля столу. Дарсі радісна, аж занадто.

— У команду підтримки, — широко усміхається.

— Підтримки кого? — уточнюю. Мені не подобається її радість, передчуваю, що це стане проблемою. 

— Нашої футбольної команди. Спершу потрібно пройти відбір, що власне ми й робитимемо на змаганнях. 

Мої очі широко розкриваються.

— Ти з глузду з'їхала? — шиплю. — Туди, де грає Еван?

— Про це я не подумала, — миттю хмуриться. — Але ж він там не один. Лілі, — дивиться з благанням. — Я завжди мріяла, але боялася. А ти.. з тобою не страшно спробувати.

Хмурюся. Важкий видих сам собою виривається з грудної клітки. 

— Гаразд, — бормочу.

— Дякую. Дякую, Лілі, — підплигує та обіймає.

З-за її плеча помічаю Евана та Деймона. Вони насмішкувато дивляться на натовп і судячи з усього оцінюють сідниці дівчат. Деймон звертає увагу на стіл для команди підтримки. Хочу присісти, сховатися, проте пізно — Флінн помічає мене. Зухвала посмішка торкається його рота, небесні очі виблискують від задоволення, яке мені миттєво хочеться запхати йому в одне місце. Хлопець підморгує, мовляв, я побачив тебе і йде далі.