Глава 7

Повертаюся у реальність за деякий час. Відлунням чую шум вечірки, котра ховається за деревами. Розплющую очі й наштовхуюся на темряву. Надто в'язку, надто чорну, щоб не відчути страху. Смикаюся. Тремтіння мчить тілом швидше, ніж мозок обробляє інформацію та намагається зчитати наскільки тут безпечно, чи навпаки. 

— Хей, — тихий голос лякає. 

Налякано встаю, озираюся. Це Колін. Він дивиться на мене зі співчуттям. 

— Слухай, ти ж Лілі, вірно? Деймон сказав, що Лілі. Я не у захваті від ідеї притягти тебе сюди, і судячи з Евана, на колінах якого танцює краля, а ти тут, ти теж. Відвезти додому?

Добре, що темно. Колін не бачить сліз, а вони течуть водоспадом, не цівками. 

— Так… Якщо можна. — намагаюся відповідати спокійним голосом. 

— Можна. — рівно промовляє. 

— Ви друзі? — запитую, поки хлопець допомагає йти крізь дерева та підказує, коли варто бути уважною, щоб не запнутися за коріння.

— З дитинства. 

— Різні.

Чую, що він всміхається. Цікаво, але шум вечірки зникає. Ми крокуємо від неї досить далеко. Дивно, проте не відчуваю небезпеки від цього хлопця. Він єдиний з трійки викликає довіру. 

— Є таке. Деймон надто жорстокий, Еван агресивний та вибуховий.

— А ти?

— Я — холодний. Так кажуть. 

— Ти допомагаєш мені. Не холодний.

В якусь мить все ж чіпляюся за коріння та падаю Коліну на спину. Він різко обертається та ловить, обхопивши руками. 

— Я не здатен зрозуміти, що ти пережила, — м'яко каже, — але не хочу, щоб Штати запам'яталися тобі такими, як бачиш зараз. У нас не погані люди. І…мені шкода, що ваша країна тоне у вогні та крові. Серйозно. Тому допомагаю. Гадаю, ти настраждалася достатньо, щоб плакати у нас в лісі. 

Важкий видих хлопця доводить, що він дійсно жаліє мене. Не знаю навіть чи радіти, чи плакати. Хоч один з них нормальний. 

— Дякую, — тихо шепочу. 

Він відпускає. Нарешті ми виходимо на дорогу. Там припарковано кілька автомобілів різних марок. Колін відкриває дверцята позашляховика й жестом запрошує сісти. Швидко, поки не передумала і не почала вигадувати небезпеку, сідаю на переднє сидіння. Колін сідає за кермо й машина починає рух. 

Їдемо мовчки. Обабіч густий ліс. Дерева високі, тягнуться до темних небес. Несподівано ззаду з'являється авто. Фари сліплять навіть мене, тож уявляю наскільки не комфортно Коліну. Водій позаду швидко наздоганяє нас. Колін чомусь лається.

— Щось не так? — запитую, обернувшись.

В склі видно, що машина наближається надто стрімко. 

— Еван, — бурмотить хлопець.

— Позаду?

— Саме так.

— Не буде ж він таранити тебе, — натягую усмішку. 

— Іноді він переходить межу. 

Колін зупиняється на узбіччі. Розгублено дивлюся на нього. 

— Навіщо зупинятися? 

— Так буде краще. Я не мав права.

— Не мав, на що? 

— Тебе забирати, Лілі. 

— Бо Еван заборонив?! — фиркаю. — Він що у вас — Бог? 

— Ми не чіпаємо дівчат одне одного.

Звужую очі. В дзеркало дивлюся, як Флінн встає позаду нас, власне авто не глушить, і йде до машини Коліна.

— Я не його дівчина, — викарбовую.

Колін змовчує. Мить і дверцята з мого боку відмикаються. Дивна ситуація, адже таке враження, що мене спіймали на зраді. Навіть не знаю чому таке відчуваю.

— Виходь, — наказує Еван.

Помічаю, що небесні очі виблискують. Мабуть, алкоголь постарався надати погляду такого ефекту. 

— Замкни двері, Флінн! — наказую у відповідь. 

Хлопець недовірливо хмикає. 

— Рахую до трьох. Один, — дивиться не на мене, а на Коліна. — Два. 

— Лілі, будь ласка, — просить друг Евана. — так буде краще.

Він боїться Флінна. Невже той має вплив? Та ні, не може бути. Це ким потрібно бути, щоб тебе так слухали? 

— Якщо ти боягуз, — стенаю плечима і на рахунок три виходжу з авто. Закриваю дверцята та штовхнувши Евана, обходжу його. 

Авто Коліна їде, ми залишаємося удвох на дорозі. Лише світло фар дає змогу бачити одне одного. 

— І? — складаю руки на грудях. 

— Сідай в машину, — знову холодний наказ. 

— Ти забуваєш, певно, — гордо задираю підборіддя, — але я не іграшка, не дівка, котра мріє про танці на твоїх колінах. Мені чхати на тебе, Еван. Тому накази залиш для когось другого. Я йду додому! 

Флінн спирається на стовбур високої ялини. Складає руки на грудях та хтиво, втім надто байдуже, всміхається:

— Отже, тебе зачепило, що на моїх колінах хтось танцював? 

Вигинаю брови.

— Все, що мене чіпляє у тобі, викликає негатив. 

— Бачу, ти зовсім не любиш свою подругу. Шкода, Меган заслуговує на краще. — ліниво промовляє. 

— Припини маніпулювати, — закочую очі. — Я тебе не боюся. 

Крок вперед і між нами взагалі зникає відстань. Еван підчіплює підборіддя кінчиком вказівного пальця, змушуючи дивитися в очі.

— Дарма. Я легко знаходжу страхи інших. Хочеш дізнатися свій?

— Хм, самовпевненість у тобі б'є ключем. Тобі не казали зменшити пихатість? — фиркаю. 

Флінн нахиляється до вуха. М'ята та цигарки дратують нюх. А ще запах від вогнища і свіжість лісу. 

— Темрява, Лілі. Твій страх — темрява.

Ніяк не реагую. Стою рівно, аби не торкнутися його жодною частинкою тіла. Достатньо й того, що вже є.