Глава 6

Машина зупиняється десь посеред лісу. Ми добиралися сюди крізь такі хащі, що кожного разу, коли підплигувала на сидінні, здавалося, що наступного разу авто залишиться без коліс. Але ні, позашляховик подолав усе. 

Виходжу слідом за двома хлопцями: Деймоном та Коліном. Вони не спускають з мене поглядів, тож доводиться йти поряд та розглядати пекельну вечірку. Тут дуже багато людей. От буквально дуже. Дівчата, попри бридку погоду, напівоголені, хлопці стискають їх тіла всюди. Всі збиті у групи, котрі стоять біля вогнищ. Всюди випивка, цигарки, і наскільки розумію, щось серйозніше, за просто тютюн. На деревах висять ліхтарики. Столи з пластику вкриті усім, чим можна. Помічаю навіть гірку презервативів. 

— Навіщо я тут? — ціджу крізь зуби.

Деймон та Колін оточили мене з обох боків. Варто питанню злетіти з уст і Деймон зупиняється. Жорстко всміхається. Темно-сині очі, надто глибокі, щоб здатися милими, надто холодні, щоб не поколоти, обхоплює мене за талію та притягує до себе. Високий, як і Еван. Доводиться задирати голову, щоб дивитися йому в обличчя та демонструвати усю ненависть на яку здатна. 

— Розважатимеш нас.

Мені не подобається ця відповідь. Затамовую подих, тільки наважуюся щось заподіяти Деймону, як знайомий голос позаду, коротко кидає:

— Відпусти її.

Мить, і Деймон відходить. Навіть руки підіймає, немов здається.  

— Твоя крихітка, я пам'ятаю. Знайду собі іншу. 

Деймон зникає, Колін теж губиться у натовпі. Повільно обертаюся та дивлюся на винуватця мого перебування тут. Еван, щоб його, Флінн. 

— Привіт, — всміхається він. Небесні очі такі злі, посмішка абсолютно не торкається погляду. 

Хитнувши головою розвертаюся та крокую у темряву. Не збираюся перебувати тут, щоб це взагалі не було. Хоче погрожувати Дарсі та маніпулювати мною? Не вийде. Я пережила жахи, і його дії ніяким чином не можуть стати гіршими чи страшнішими. 

Проте, не встигаю і п'яти кроків зробити, як холодні пальці стискаються вище ліктя. 

— Я не дозволяв йти. — крижаним голосом каже. 

— А я не лялька, щоб мною керувати. Пусти. 

Смикає до себе й змушує поглянути на обличчя. 

— Погана з тебе подруга. Не шкода Меган? 

Закочую очі. 

— Послухай, Еван, — виділяю його ім'я, — маніпулювати мною не вдасться, ясно? Щоб ти там собі не бажав, не задумав, я поламаю плани. Мені довелося втікати від такого, що у тебе викликало б первісний жах і ти б наробив у штани! Тож, краще зупинися, гаразд? 

Судячи з усього від хвилювання деякі слова вимовляю не правильно, але байдуже. Нехай розуміє як хоче. Вважаю що з тону усе ясно. 

— Завжди можна зробити гірше. Я просто хочу провести з тобою час на вечірці. — слова одні, але тон, ох він геть інший. Злість, роздратування, безмежне бажання когось вбити. 

— Навіщо? — хмикаю. 

— Хочу. 

— Навіщо? — повторюю.

Еван дивиться хижо. Сильніше стискає пальці, впевнена, що навіть не контролює власну силу. Нахиляється та торкнувшись носа обпалює ароматом гелю для душу. Терпкість пробирається під шкіру. А ще запах м'яти та цигарок. Кривлюся. Не хочу дихати ним,  забагато честі. 

— Хочу. 

— Не буває так, щоб ти захотів і все виконалося. Ти не попелюшка, а я не фея, — відрізаю.

— У мене буває.

Я не встигаю ухилитися. Не встигаю навіть зрозуміти яким чином, як і не знаю, навіщо він це робить, але Еван цілує мене. Насильно, гнівно. Одна рука тримає за талію, інша на потилиці, не даючи вирватися. Язиком тисне змушуючи відкрити рота, дати дозвіл. Чи то від емоцій, чи жаху, чи просто усього разом, та голова йде обертом. Впираюся у його плечі, задихаюся від обурення, от тільки відштовхнути його не можу. 

Він обпікає усю мене. Буквально кожна ділянка тіла горить. Щось дике прокидається в тілі. Непідвладне, повне бажання дати відсіч, от тільки сили не вистачає. 

Еван зупиняється. Відпускає різко, наче розуміє, що перейшов межу. Важко дихаємо, обоє. 

— У тебе є два варіанти, Лілі: піддатися, або протистояти. І повір, другий тобі не сподобається. Дуже. 

Хитаю головою, швидко дихаю, бажаючи йому всього найгіршого у світі. 

— Пішов ти! Краще приділи увагу футболу, ніж мені! Ти огидний! 

Тікаю, він не йде за мною. Занурююся в ліс, глибше і глибше, допоки не знаходжу місце, де не чути музики та голосів. Сідаю на землю вкриту мохом, закриваю обличчя руками й плачу. 

— Ненавиджу, — сичу. — Все ненавиджу. — задихаюся від болю. —  І всіх. 

Мені так ніколи не було погано. Навіть вдома, коли небезпека була над головою, коли могла у будь-яку мить померти, я не відчувала такого, як зараз. Зневіра розриває на шматки. Біль, первісний, занадто сильний, щоб мати змогу впоратися з ним, ламає кістки. Цього не видно, але я відчуваю наяву усе. Хочу витравити з себе погані емоції. Хочу не відчувати їх. Забути. От тільки неможливо відійти від втрати. І час не лікує. Смертельна втома від того, у що перетворилося життя, накриває надто сильно. Прошу світ, щоб послав когось, хто врятує мене. От тільки за мить розумію — доведеться самій. Я, або потону, або випливу. Іншого не дано. Можна ж жити з ранами, вірно?