Глава 5

В коледж наступного дня йти не хочеться, тож збрехавши тітці, що почуваюся погано, залишаюся вдома. Як уявлю, що Еван повернувся на навчання, що знову зупинить десь  у коридорі, або ж сяде на парі поруч, одразу настрій псується. Тому, вільний час проводжу у ліжку. Читаю новини, потім намагаюся стерти жахи з пам'яті за допомогою любовного роману. Допомагає, але не надовго. Врешті-решт, день збігає. За вікном темніє. Марі кличе на вечерю, відмовляюся. Настрій геть на нулю. За пів години тітка знову заходить, попередньо запитавши дозволу, каже, що Меган приїхала. Натягую на обличчя маску та виходжу на терасу. В думках лише вина, адже сьогодні вона мала записати нас на змагання. 

— Ти захворіла? — миттєво запитує дівчина. Мабуть, я надто бліда.  

Хитаю головою.

— Просто погано себе почуваю. 

Дівчина хмуриться. Вона знає про претензії та погрози Евана, знає про Деймона, та розумію, що ніяк не пов'язує усе. Це добре. 

— У мене тут запрошення. Твоє. 

Вкладає у руки закритий конверт насиченого червоного кольору. 

— Від кого? 

— Не знаю, мені дівчина якась передала, сказала, щоб тобі віддала. Я записала нас, до речі. — дивиться в очі. —  Відкриєш? 

Стискаю конверт. Пальцями відчуваю шершаву поверхню паперу. Погане передчуття клекоче у шлунку, але цікавість перемагає. Розриваю його. Там чорний аркуш  на якому білими буквами ідеальним почерком написано:

“Сьогодні, під твоїм будинком, о 12 вечора. Не вийдеш, заплатить Меган Дарсі.”

Шоковано дивлюся на дівчину. Розгублено кліпаю й перечитую ще раз, але помилки немає. Я все розумію вірно. Миттєво забуваю про змагання. Тут явно не до них. 

— Дай, — Меган вириває лист, читає кілька разів. — Я б радила звернутися у поліцію, Лілі. Або, — вона змовницьки всміхається, — я залишуся ночувати й ми разом вийдемо. Ну, якщо мене відпустять, звісно. 

— Хм… — лише я промовляю. 

У мене підозра лише на Евана, більше нікому. Але підставляти Меган? Ні, точно не варіант. 

— Я сама. 

— Лілі! 

— Сама. Серйозно, Меган. Потім усе розповім. 

— Обережною будь. —  здається, хоча виглядає дуже невдоволеною. 

— Обов'язково.

— Може все ж?...

— Ні. 

Дівчина засмучено кривиться, втім, згодом обіймає.

— В разі чого кричи голосно. І в поліцію. 

— Ок. 

Дарсі ділиться новинами з коледжу, дає завдання зі спільних пар, а потім їде додому. Я ж з нетерпінням очікую на ніч. Нерви натягнуті, хочеться дізнатися чи дійсно це Еван, і навіщо взагалі це все задумав. Так сильно хоче затягти на вечірку? Щось я не помітила у нього дефіциту дівчат… 

Дванадцята настає швидко. Тихо, щоб тітка не почула, виходжу на терасу, закутавшись у теплий светр. Пориви вітру рвуть верхівки дерев, огидний дощ січе, голками торкаючись шкіри. Не встигаю ще звикнути до темряви, як перед очима виростає хтось, хапає за руку та тягне на себе. Він у масці з фільму “Крик” і це лякає. Смикає на себе, шепоче на вухо:

— Закричиш, і Дарсі буде страждати разом з тобою. Ти ж хороша подруга, вірно? 

— Вірно, — белькочу налякано. 

— Тоді йди. 

Озираюся на дім. Що буде робити тітка, коли помітить, що я зникла? Голос незнайомий, на жаль. 

— Сідай. — наказує, коли підходимо до машини за одним з будинків.

Сідаю, дістаю телефон з кишені й сичу у темряві салону:

— 911 на швидкому наборі. Зробите мені щось, і я одразу подзв….

— Не варто, тобі нічого не загрожує, крихітко,— це голос Деймона. Я одразу впізнаю його. Він за кермом. Обертається до мене та широко посміхається. — Ми їдемо на вечірку.  Пристебнись. 

Не встигаю виконати, що попросив, та і взагалі відійти від шоку, як авто зривається з місця. От і розкрито секрет, але ж де Еван? Хіба це все не його ідея?