Глава 4

Через пихатість та самовпевненість Евана день минає як у тумані. Знайомлюся у їдальні з кількома дівчатами, мені вони видаються навіть приємними, та страх мати тавро втікачки, вина, що взагалі мусила втекти, і штамп, який на мене повішав Деймон, не дають сприймати усе нормально. Зате одне я розумію чітко: ніхто не чекає на мене десь, крім, як на Батьківщині. Ніхто. Я чужа. Мене прийняли через дипломатичні відносини країн, але не більше. 

Повернувшись додому одразу замикаюся у кімнаті. Тітка не зважає, мабуть, у них нормально, коли студентка закривається й не виходить протягом усього вечора. Якби я була вдома, мама б вже двері вибила. Але мами більше немає… і тата теж. Минулого не існує. Минуле викреслили без мого дозволу. 

Погода протягом наступного тижня жахлива. Дощ, постійний вітер, подекуди навіть мокрий сніг. Враження, що надворі не початок осені, а справжній грудень. Не завжди мені щастить, тож у деякі дні доводиться добиратися у коледж  частково пішки. Тітка наполягає, що варто здати на права, і за кілька місяців я зможу їздити за кермом, але мені соромно просити гроші на авто. Якщо навчання оплатить держава, то машину вони точно дарувати не будуть. 

Зате з коледжем все потроху налагоджується. Мені вдалося познайомитися ближче з дівчиною — Меган Дарсі. Вона носить великі окуляри, —  але гадаю це її імідж, —  і широкий одяг, хоча під ним явно ховається струнка красуня. Завдяки їй я таки розбираюся з парами містера Ендрю та його психологією. І от що розумію — ця наука не здатна навіть дати поштовху, аби я могла подолати власні страхи. Моя фобія зі мною, причаїлася й очікує слушного часу, аби виповзти назовні, наче чудовисько. 

— Ти бачила, що буде завтра? 

Меган притримує над нами обома парасольку. Іноді мені дивно як так швидко ми з нею стали близькими. Вона не знає усього про мене, але знає причину, чому я прилетіла у Штати, чому саме у місто Гранд-Форкс, штату Північна Дакота, де населення складає п'ятдесят тисяч осіб, а погода дуже відрізняється від звичного помірного клімату. 

— Що? 

Ми крокуємо до її автомобіля — красивого жука, про якого тільки мріяти можна. 

— Починається реєстрація на змагання. — пояснює. — Кожний студент може взяти участь, і я планую саме це зробити.

Кривлюся. Бажання брати участь у чомусь активному геть немає

— Я бачу, що ти не хочеш, але тобі це потрібно, — впевнено заявляє.

— Меган, — зітхаю, — не потрібно.

— Тобі так здається, — завзято промовляє й відкриває дверцята машини. Всівшись у салон, вона продовжує, — я знаю, що таке втрата. Моя бабуся померла минулого року. Можливо наші втрати все одно різні, та найкраще, що витягло мене з горя, саме активність. Можна спробувати спорт, йогу, побачення…

Закочую очі й хмикаю. Побачення точно мимо. Останнім часом ні Еван, ні Деймон мені не траплялися, ніхто не чіплявся, тож встигла навіть звикнути до спокою. Зате чітко вдалося визначити, що Еван мене напружує. Цей хлопець поводиться жахливо, вважає себе крутим і все таке, тільки вся його поведінка вказує на інше — він носить маску, як і всі жителі Землі. З однією відмінністю — його маска має шанс врости у шкіру назавжди. 

— Спорт підходить, — швидко відрізаю, поки Меган не записала мене на йогу. Подібне точно не переживу. 

— Чудово. А завтра, — дівчина виїжджає зі стоянки коледжу, — ми запишемося. Двоє, Лілі. 

Закочую очі  хмикаю весело.

— Ти не даси мені сумувати.

— Ні за що! Я чекала тебе все життя! 

Сміюся. 

До дому тітки Меган везе жартуючи безперестанку. Ми регочемо усю дорогу і в якусь мить мене викидає з реальності. Я банально забуваю, де знаходжуся, забуваю, що відбувається, і чому взагалі тут, у чужій країні. Це відчуття сюрреалізму виносить мозок. У вухах шумить. Наче киваю Меган, але насправді не чую жодного її слова. 

З подивом відмічаю як за нами мчить позашляховик. Обганяє, підрізавши, й вилітає попереду. Саме це повертає назад — гучний сигнал керма та звук мотора.

— Придурок! — рикає Меган. 

— Дійсно, — бурмочу. 

Погодка взагалі не спонукає витворяти таке на дорозі.

— Знаєш хто це? Еван Флінн! Ненавиджу! 

— Чому так вирішила? 

— Повернувся з футболу. Мабуть, перемогла їх команда. Довбані спортсмени.

— Що, типові, як у кіно? — хмикаю.

Меган жарт оцінює.

— Гірше, повір. Ті просто пустоголові, а ці… — хитає головою, — напрочуд розумні.

Дівчина паркується поряд з газоном. Помічаю, що іноді керування авто у неї викликає проблеми, але намагаюся не зважати. Прощаюся та виходжу під зливу. Здається вода вирішила затопити місто. 

Меган майже одразу тисне на газ та мчить додому, я ж, поки біжу під терасу, помічаю машину, яка буквально нещодавно підрізала нас. Позашляховик елітного класу, заведений, очікує під будинком неподалік. За ним тягнеться ще кілька домів, здебільшого порожніх, а далі дорога, котра веде поміж дерев, насаджених з обох боків узбіччя. Чесно кажучи не знаю, що там, може об'їзна міста, або виїзд за його межі. Так далеко за час, що живу тут, ще не була. 

Завмираю під дахом. Холодно, адже за п'ять хвилин під дощем, встигла змокнути до нитки. Та все одно чомусь вперто знаходжуся тут. Починається рух. З дому через дорогу виходить Еван, я одразу його впізнаю, навіть попри те, що на ньому бейсболка чорного кольору. Одягнений у стильний спортивний костюм, у білих кросівках, в руках крутить м'яч.Позаду нього крокує дівчина — шикарна брюнетка у короткій сукні, на височезних підборах, хоча навіть так вона значно поступається зростом Евану. 

Раптом хлопець зупиняється. Відкриває задні дверцята позашляховика для дівчини й дивиться у мій бік. Смикаюся, збираючись тікати, але запізно — Флінн бачить мене. 

Деякий час ми дивимося одне на одного, допоки уста хлопця не вигинаються у кутиках. Він насміхається і салютує мені. За мить заплигує у салон й машина гучно стартує.