Глава 3

Новий день. Новий потік інформації. Нові люди. Нові пари. До коледжу мене ласкаво підвезла сусідка тітки, дізнавшись, що не маю прав, а йти до автобуса доволі незручно, ще й холодно. Сьогоднішня погода значно відрізняється від вчорашньої. Вулиці заливає водою. Крижане повітря пробирає до кісток. Вітер рве верхівки дерев та жбурляє потоки повітря в обличчя.

В приміщення входжу тримаючи рюкзак при собі близько. Про всяк випадок. На жаль ця міра перестороги марна. Вчорашній нахаба перекриває мені дорогу й починає наступати, змушуючи задкувати. Якимось чином вклеює у стіну під сходами та ловить у пастку, поставивши руки по обидва боки від голови. Зухвала, повна ненависті й бажання отримати своє, усмішка, викривлює красиві губи.

— Ну привіт, незнайомко. 

Гнівно пропалюю поглядом його небесні очі. Хмурюся. Втім, вперто мовчу. Можливо, якщо ігноруватиму, відчепиться?

— Ммм, не розумієш мене? — завзято запитує. — А так? 

Одну руку опускає, ставить її на талію та притискає мене до свого тіла. Сильно. З легень весь кисень вибиває.

— Пусти! — сичу крізь зуби.

— Погодься йти зі мною на вечірку і я відпущу.

— Ні. 

— Гадаєш, що впертістю зацікавиш більше? — нахиляється до губ, так і притискаючи до себе. 

Подих зі смаком жуйки та кави обпалює губи. 

— Гадаю, — вкрадливо кажу, — що мені чхати на твої думки й бажання. Я сказала, ні. 

Хлопець смикає мене, погляд звужується. Вперше бачу, щоб такі гарні очі були настільки злими.

— Не відмовляй мені, попереджаю.

— Мені якось все одно! — гиркаю. — Відпусти, інакше…

— Що? — промовляє в губи. 

Швидко дихаю. Дещо страшно. Я не звикла до подібного нахабства. Ніхто ніколи не торкався мене просто так. Ніхто ніколи не ігнорував мої відповіді. Я взагалі ще ні з ким особливо не зустрічалася, тож у відносинах з хлопцями маю доволі поганий досвід, попри те, що вже повнолітня. 

— Я звернуся до поліції, — тихіше відповідаю.

Хлопець вигинає чорні брови, дивиться насмішкувато.

— Успіху, маленька неприємність. 

— Гей! — раптом лунає за його спиною. — Еван, я тебе шукаю, а ти тут з крихіткою затискаєшся?

Еван! Його звати Еван! 

Він відсторонюється. Миттєво відпускає мене, обертається до хлопця, усмішка у якого жорстка та гостра.

— Деймон, ти невчасно. — сухо відрізає.

— А у нас тут новенька красуня. Вау! Ти ж з України, вірно? — Деймон дивиться допитливо.

— З України? — перепитує Еван. — Ось у чому причина жахливого акценту. Втекла від війни? — питання повні сарказму. Хлопець явно насолоджується тим, що тепер знає правду. 

— Вас це не стосується! — фиркаю.

Обходжу обох. Мене ловлять за руку. Це Деймон. Різко смикає й каже:

— Ти живеш на податки моїх батьків, крихітко. Нас це стосується! 

— Соціальні підрахунки кажуть, що це чотирнадцять доларів на місяць. Ви настільки  бідні?

Потрібно бачити вирази їх облич. Еван сміється, а от Деймон розсерджений. Темні очі повні гніву.

— Залиш її. 

— Ну ні.

— Залиш, — наказує Еван.

Вони борються одне з одним поглядами, але Деймон все-таки відпускає. Я швидко мчу сходами на другий поверх, проте чую, як Еван наказує мене не чіпати, бо він збирається зайнятися мною серйозно.