Глава 2

Лілі

Після пар, поки крокую до будинку тітки, почуваюся збентежено. В голові цілий рій думок. Невже у перший день в чужій країні я маю ворога? Наскільки цей хлопець небезпечний? Чи можна вірити його словам? Чи варто? 

Осіння погода напрочуд тепла. Жовте та буре листя змішується в один рій й танцює дорогою. Вітер жене його повз одно або двоповерхові будинки. 

Місто тітки доволі маленьке, якщо дивитися відносно інших, але має безліч районів. Одні багатші, забудовані елітними будинками, інші виглядають дещо інакше. У найгірших я не була. Також виокремлений центр міста, саме там розміщене здебільшого усе: магазини, офісні центри, банки, держустанови, ну і заклади для навчання, відповідно.  Коледж не найпрестижніший, та мені не доводиться обирати, враховуючи ситуацію. Тож, коли вона радо прийняла мене, єдине, що турбувало — як діставатися? Прав у мене немає, а здавати на них тут, тоді, коли знаю погано мову, не найкраще рішення.

Поки крокую, подумки повертаюся додому. Війна, котра прийшла у дім кожного українця, продовжує безжально знищувати невинних. Складно йти тут, у мирному місті, так далеко від дому, і знати, що можливо саме зараз над моїм домом летить ракета. Можливо, така ж, яку я бачила на власні очі. ЇЇ свист досі у вухах.  А можливо мого дому вже немає...навіть руїн не зосталося. Коли я тікала, то стіни ще стояли.

Мені доводилося ховатися з батьками у підвалі. Темному. Чорному навіть. Там не було світла, лише холод та цвіль. Десь далеко капала вода, бо багатоповерхівки радянських часів не були створені для подібного. Їх підвали страшні, з низькими стелями, брудними підлогами та гнилими трубами. 

Дім тітки зустрічає на околиці середньостатистичного району. Одноповерховий, білий, з парканчиком, з-за якого виглядає свіжий газон застелений листям. Ввечері ми будемо прибирати його, щоб не псувати красу вулиці своїм сміттям. Позаду тягнеться ще кілька будинків, а далі дорога та густий ліс.

Увійшовши всередину з насолодою вдихаю аромат свіжоспеченого пирога з гарбуза. За роки проживання у штатах українка з тітки не вийшла, вона так само вправна господарка. 

— Привіт, Мері, — кидаю привітно, коли дістаюся кухні.

— Лілі, — теплі карі очі дивляться з любов'ю.

Тітка Мері самотня. Її чоловік помер, діти (мої сестри, котрі значно старші за мене) у різних куточках світу, прибувають лише на свята.  Називаю її просто Мері, бо тут не прийнято тіткати просто так, та і зручніше. 

З болем усміхаюся. Мері надзвичайно схожа з мамою. 

— Пиріг готовий. Голодна?

— Дякую.

Сідаю за стіл й розповідаю про перший день у коледжі, оминаючи розмови про пихатого студента.  Мері уважно слухає, усміхається, а потім каже:

— Все вийде, Лілі. Я знаю, що краще б тебе привели не такі обставини, проте впевнена, що ти вивчишся та станеш гідною людиною. Мову підтягнеш, у тебе просто немає інших варіантів. А так, живи новим життям. Спілкуйся з однолітками, ходи на вечірки. Я не буду забороняти. Ти достатньо пережила, щоб мати голову на плечах, це видно, люба. 

Прикушую губи. Поправляю світло-русяве волосся й ледве втримуюся, щоб не заплакати. 

— Дякую. 

— Як пиріг? — змінює тему.

— Чудовий. 

Після пізнього обіду ми йдемо прибирати листя та готуємо разом вечерю. Потім я замикаюся у власній кімнаті, вмикаю музику у навушниках й приділяю практично весь час вивченню мови, повторенню та навіть розбору того, що було на лекціях. 

Вночі, коли солодко сплю, мене будить подруга. Вона залишилася вдома, на щастя, її місто не було окуповане, а відносно спокійне. Власне, саме завдяки її батькам мені вдалося опинитися тут. 

— Спиш? — усміхається.

Чорнява, з сірими очима, Юля завзято дивиться на мене. 

— Сплю. А ти  чому ні?

— Не можу заснути. — веде плечима. — Сумую. 

— І я. 

— Як перший день? 

Юлі розповідаю вже все і детально. Не забуваю про пихатого студента, котрий лише при згадці викликає роздратування. 

— Відмовила йому? — недовірливо перепитує. — З вредності, так? Дарма.

— Чому це дарма?

— Бо краще б пішла на вечірку. 

— Я не збираюся загладжувати уявну провину.

— От дурненька! Ти сподобалася йому — перше. А друге, — так у тебе буде шанс познайомитися з більшою кількістю людей. Це ж цікаво. Не замикайся у собі. 

Хитаю головою.

— Не можу. 

— Потрібно. Страхи мають бути поборені. 

Видихаю. Важкість, котра з'являється у грудній клітці, важким каменем падає у шлунок.

— Як їх побороти? Я не можу. 

— Ти піддаєшся їм. В Америці краще з психотерапевтами, запишися до одного.

— Це дорого.

— Ти біженка, можливо тобі нададуть безплатного лікаря. 

— Я не псих, щоб…

— Гррр! Ніхто не каже, що ти псих! Але страхи, які ти маєш — наслідок пережитого! Тож не мели дурниць! 

Мовчу. Юля продовжує обурюватися та спонукати піти до лікаря або у центр для біженців, щоб попрохати допомоги. Вона не розуміє, що мені й так пощастило. Що я не можу забирати у когось, хто реально потребує помочі, шанс її отримати. Мої страхи нікого не стосуються, нікому не шкодять. Крім мене. 

— Бачу, що марно тобі казати щось, — буркає подруга. — Мені час. До завтра? 

— До завтра, — тихо кажу.

Юля кладе слухавку. Я зариваюся у ковдру й тихо плачу. До нестями тисне поміж ребер. Біль тягучий, немов розтягується по судинах замість крові. Лише після цього засинаю з важкістю у грудях.