Лілі
Притримуючи однією рукою рюкзак за спиною, іншою стискаючи телефон, щоб підглядати у мапі, у якому напрямку потрібно рухатися, проштовхуюся крізь навалу студентів. А їх тут тисячі, може й більше.
Приходить повідомлення. Швидко відкриваю його й читаю.
“Лілі, я сподіваюся у новій країні все складеться краще, аніж вдома. На твій юний вік випало чимало випробувань, та ти змогла пронести світло у серці повз темряву. Бережи себе”.
Усміхаюся. Тітка завжди любила мене. Після смерті батьків, під час нападу на мою Батьківщину, мені довелося виїхати за її межі. Я не бажала цього, проте мусила. Ніхто не очікував, що додому прийде війна, і тисячі українців будуть змушені будувати життя знову. Я одна з них.
Пощастило, скажуть одні, бо виїхала у Штати. Інші зрозуміють. Та найстрашніший період залишив свій відбиток на мені. Страшну фобію, з якою впоратися практично неможливо, навіть тут, де наче все сонячно та райдужно. Втім, життя триває, я мушу рухатися далі й не дати собі потонути у відчаї.
Раптово наштовхуюся на когось. Телефон випадає з рук, летить асфальтом під ноги ще незнайомим студентам. Рюкзак теж сповзає з плеча.
— Вибачте, — буркаю на англійській, радіючи, що взагалі можу розмовляти нею. Насправді з іноземною у мене не дуже все добре.
— Не вибачаю, — лунає над головою зверхній голос. Підіймаю погляд.
На мене дивляться неймовірно красиві очі. Колір, який ще до сьогодні, навіть не існував. Немов плесо води під блакитним небом. Глибокі, начебто світлі, але водночас темні. Ховають під собою страшні таємниці й щось дуже жахливе. Таке, що неодмінно хочеться дізнатися, навіть попри знання, що це вилізе боком.
— Не, — по буквах каже, — вибачаю тобі, — тепле дихання торкається губ.
Заціпеніло розглядаю його. Забуваю про все на світі. Чомусь. Дихаю, повільно, але важко.
— Я… — мляво бурмочу під ніс. Підбираю слова англійською, щоб висловитися вірно, втім, кажу просто: — Перепрошую. Це було випадково.
Хлопець всміхається. Тільки чомусь немає там нічого доброго. Підтягую рюкзак й опустивши погляд шукаю телефон під ногами студентів.
Він присідає поруч й хапає за зап'ястя, немов має право торкатися ось так просто чужої людини. Висмикую руку й гнівним поглядом пропалюю небесні очі.
— Не буває нічого випадкового, — крива усмішка, від якої нутрощі вивертає назовні, з'являється несподівано. — Ти звідки?
Віднайшовши телефон встаю та поправляю портфель на плечі.
— Мабуть, — буркаю, ігноруючи його питання і знову повертаюся до телефона.
Мені потрібно знайти корпус, в якому от-от почнеться пара. Не знаю які тут покарання за запізнення, але перевіряти не хочу.
Відчуваю, що хлопець пропалює очима, але ігнорую далі, обходжу його й прямую своїм шляхом.
Потрібну будівлю знаходжу швидше, виявляється я була вже за кілька метрів від неї, коли налетіла на студента з небесними очима.
Перша пара з комунікації між людьми збігає швидко, не все розумію, проте старанно записую. Те, що я біженка, не означає, що маю якісь привілеї. Навчання тут — це шанс. Так, я не просила про нього, мріяла про інше, але доводиться виходити з того, що наразі є.
Наступні пари минають майже непомітно, знайомлюся з деякими студентами, котрі радо вітають у штатах. На останній на мене чекає сюрприз. Поруч, прямо перед початком пари з психології, сідає хлопець, якого ледве не збила з ніг. Судячи з його поведінки, почувається доволі розв'язно і легко. Немов він тут король, всі решта лише слуги. Зважаючи на те, як тепер змінилося моє ставлення до життя, ця поведінка викликає лише відразу. Мені не цікаві ті, хто вважають, що керує світом. Зверхність, пихатість, демонстрування сили у таких, як він — зайвий доказ того, що перед обличчям справжньої небезпеки він перший буде тікати й кидати друзів.
— Привіт, маленька неприємність.
Кидаю на хлопця погляд повний зневаги. Хочу сказати, щоб пересів, але починається пара. Тож лише багатозначно дивлюся на нього й очима вказую на вільні місця попереду.
— Сядь десь в іншому місці.
— О, час виправдань пройшов? — хмикає.
Темний чуб падає на брови. Рух рукою, якою поправляє волосся, привертає увагу. Не бажаю цього, але й відмовитися дивитися, не вдається.
— Пройшов, — відрізаю.
Відвертаюся. Всю увагу зосереджую на викладачі, який завзято ділиться інформацією, якої на жаль не розумію. З усіх, з ким мала сьогодні пари, він чи не єдиний, розмовляє для мене найнезрозуміліше.
Протягом пари хмурюся, намагаюся щось занотувати, проте вдається жахливо. В зошиті кілька слів, в голові порожнина. Злюся. Мені ж доведеться якось підтверджувати мої знання потім, як це зробити, якщо я банально не розумію про ще йдеться?
Темноволосий сусід спостерігає за мною увесь час ліниво розкинувшись на лавці. Тут всі авдиторії виконані у стилі театру, коли ряди йдуть доверху довгими смугами. Потай теж оглядаю його. Поміж пальців тримає ручку, але нічого не записує. Лептоп відомого бренду теж лежить на парті, але закритий. Одягнений у темні джинси, синій бомбер та чорну футболку. Крім одягу на ньому відбиток пихатої самовпевненості. Гадаю, її теж можна носити, як щось фізичне.
— Не розумієш його? — раптом запитує, помітивши, що дивлюся.
Смикаюся. Удаю, що все ок, киваю.
— Ти звідки? — примружує погляд.
Гострі риси обличчя стають ще більше небезпечними. Бліднувата шкіра, гарна та гладка, вигідно підкреслює чорний колір волосся та небесні очі.
— Яка різниця?
— Цікаво, — пом'якшує тон. — Скажеш, допоможу з лекціями на парах Ендрю.
Не запитую, хто такий Ендрю. Й так ясно, що викладач.
— Тобто, прийняти вибачення, за те, що налетіла на тебе, не можеш, а допомогти з лекціями запросто? — недовірливо перепитую.
— Допомогти з лекціями за інформацію, — уточнює.
#13 в Молодіжна проза
#205 в Любовні романи
#110 в Сучасний любовний роман
від ненависті до кохання, владний герой та сильна героїня, студенти протистояння
Відредаговано: 26.06.2023