Дежавю
Щойно хатній робот прибрав зі столу перше і подав гаряче, Сергій швиденько зазирнув туди-сюди у ноосферу, а в реальність повернувся щасливенний:
— А що я казав! Парламент ратифікував угоду! У нас буде безвіз із Марсом!
— Ой, можна подумати, хтось сумнівався, - прокоментувала його запал молодша сестра Оля, — в ноосфері про це навіть діти знають.
Але вона і сама пританцьовувала на стільці від нетерпіння, так їй хотілося швидше зачекінитись у черзі на телепортацію на Червону Планету.
Зате мама і тато, як завжди, не поділяли юнацького оптимізму. Стефан Степанович ще так, а ось Зоряна Михайлівна взагалі була скептична.
— І не думайте телепортуватися звідси до завершення вечері. Я замовила на десерт тірамісу з Італії. Зачекає ваш безвіз.
На якусь секунду запала мовчанка. Мама обвела грізним поглядом присутніх. Ніхто, як не дивно, не викаблучувався. Всі мирно жували гаряче з Провансу, а тато ще й нахвалював салат з морепродуктами.
Але вона, вже з меншим запалом, а швидше за інерцією, продовжила бурчати:
— Дався вам всім цей безвіз! Можна подумати, комусь тут без нього погано. Півсвіту відкрито, телепортуйся — не хочу! Ось коли ви востаннє були в Данії, чи, приміром, в Австралії? Та ви Місяця толком не бачили, а вже на Марс вам треба... Скажи їм, Стефане!
Але батько втупився у свій допотопний “Айфон ХХХ” і тримав нейтралітет. Тож мама продовжувала суперечку сама із собою:
— Можна подумати, вас там чекають. У них на Марсі і без вас проблем вистачає, своїх дівати немає куди, а тут ще наші припруться. Всією Україною.
Сергій, на щастя, вже давно вмів водночас жувати в реальності і перебувати внутрішнім зором в ноосфері. Останні кілька хвилин маминої промови він передивлявся новини і перечитував правила безвізової телепортації.
На жаль, прямих ліній з України немає... Спочатку треба дістатися в Нью-Йорк, а вже звідти — на Ілон-на-Марсі. Другий варіант, дешевший, але не такий комфортний — телепортуватися на Місяць, а звідти — на Марс.
Сергій повернувся на хвильку в реальність, щоб стежити за монологом матусі.
— У нас тут екологія, може, трішечки гірша, ніж у ваших марсіан, зате справжня! А в них усе повністю штучне. І вода, і повітря — все синтезоване з бозна-чого!
Сергій з насолодою надкусив тірамісу і потягнувся до марсіанського коктейлю. Перехопив мамин погляд і засміявся.
— Знаю-знаю, мамуся, зараз ти скажеш, що кока-кола з вашого дитинства нічим не гірша від космічних смузі. Але ж мама, уже всі лікарі довели, що бульбашки шкодять шлунку, а цукор — зубній емалі. Натомість, марсіанські коктейлі — корисні і поживні.
Мама активізувала робота, щоб він прибрав зі столу і відсортував сміття. Той слухняно розібрав об'їдки на атоми і зліпив із залишків салату і морепродуктів три великі вареника з вишнею (Сергій зі школи не міг второпати, як таке може бути, хоч і був відмінником). Вареники були такі соковиті і спокусливі, що хлопцеві попри політичні розбіжності з мамою все-таки захотілося лишитись за столом.
— Ну добре, — зрештою погодилась Зоряна Михайлівна, — ви повнолітні, робіть що хочете. Телепортуйтеся, хоч на місяць, хоч у космос. Але грошей я на це не дам.
Оля зиркнула на брата. Без грошей навіть в Грузію по хачапурі не телепортуєшся, не те що на Марс...
— Ну мамусю, ми так тебе любимо... І з Землі без твого дозволу нікуди не подінемося!
— Хіба під землю на 2 метри, — зненацька щось таке патякнув Стефан Степанович. Всі засміялись від недоладного жарту. Мама стала смішно тьхукати через ліве плече, а Сергій і Оля реготали, як завжди, з цього дивного ритуалу, значення якого вони не знали.
Батько і собі сміявся, визнаючи, що змолов дурницю.
— Сам не знаю, чого я так сказав.
— Порийся у зовнішній пам'яті, може знайдеш!
Після вечері сімейство телепортувалося хто-куди у своїх справах.
Наступного дня за сніданком всіх здивував батько, коли повідомив:
— А ви знаєте, я таки знайшов на зовнішньому диску інформацію про 2,5 метри під землею, — він зробив драматичну паузу.
Сергій уже хотів було знову втекти із реальності у ноосферу, щоб не слухати нудні і нікому не потрібні відомості. Але щось заїло і почало перезавантажуватись... Довелося сконцентруватись на лазаньї, яка, до речі, була нівроку смачною...
А батько вів про своє:
— Між іншим, це означає, що раніше люди помирали і їхні тіла закопували в землю...
“От блін! Як же тупо!— подумав Сергій, — слухати оце усе, про те, як в якомусь там 2020 році або і ще раніше когось кудись закопували. І яке це все має відношення до Нас! До Нас! До подорожі на Марс, в сучасний і драйвовий Ілон-на-Марсі!!! Ну блі-і-ін!!! Чому у всіх батьки як батьки, а я повинен це слухати?!!”
Він зрозумів по порожнім поглядам Олі і Зоряни Михайлівни, що вони вже відімкнулись від реальності і ширяють десь у закутках всесвітньої ноосфери. А його система ще досі перезавантажувалась, архівуючи образи, щоб звільнити місце для більш актуальної інформації.
Це ж треба, як невчасно. Взагалі-то Сергій пишався своєю внутрішньочерепною системою. З усієї родини саме в його скроні було вмонтовано чіп найновішого покоління, і його мозок, мав, по ідеї, вчитися і працювати найшвидше. Проте Сергій ще студент і не може цілковито розпоряджатися власним архівом спогадів. А батьки з якогось дива захотіли, щоб в голові зберігалися не просто відомості про дитинство (родину, національність, адресу і інші важливі речі), але і всі ці образні спогади, про жовту качечку у ванній та вчорашнє “тьху-тьху три рази, не моя зараза”, що б воно там не означало.
Тому їхні з сестрою враження архівувалися і переписувалися на зовнішній носій не як у дорослих, вночі і щотижнево, а раз на місяць, і то, вибірково. Цей процес перезавантаження міг тривати півгодини і більше! Півгодини слухати спогади батька, це при тому, що твої власні вже вимагають збільшення ємності зовнішнього носія! Яка іронія!