Розділ 45: Нічого імпульсивного

Ручка затріщала. Біті відчинив двері та зайшов в кабінет Клаори. Точніше, в свій новий кабінет. Хоча на це ніщо поки не вказувало. Тут всюди стояли її речі, відчувався її запах та, начебто, гуляли її думки.

Він зробив вибір. Сам. Осмислено, зважено і чесно. З самого початку знав про всі наслідки, знав про те, що руйнує своїм рішенням. І все одно пішов на це. Можливо навіть із легкістю. Але не з тою, з якою йдуть, наприклад, бандити на злочин, або м'ясники на забій скотини. Ні, тут було все інакше. Це була легкість бійця, який стерпів біль після удару. Легкість тяжкохворого, якому дали знеболювальне. Це було прийняття.

Біті підійшов до вікна та почав натирати пальцями очі. Його обличчя зморщилось від дзвону у вухах. Схоже, підскочив тиск. Раніше такого не було.

- Аморфе, це твоїх рук справа? - спитав Біті.

Коли він розплющив очі, то побачив Аморфа вплавленого в скло. Його тіло розмазало по вікну. Він потемнів, гладка огрядна форма стала більш кутастою, з гострими краями.

- Ні, - відповів Аморф. - Це твоїх рук справа. Поглянь, що ти зробив зі мною?

- Я роблю те, що для мене важливо. Не гунди.

- Тобто, ти реально нічого не відчуваєш? Я змінився. Все змінилось. Поглянь у вікно. Ти бачиш той чорний дим в далечені? Це майбутнє і воно стає таким через тебе.

Із кабінету реально простягався масштабний вид на південний район. Кілька годин тому там стався вибух. Біті чув про нього по радіо, але не приділив йому значної уваги.

- Майбутнє буде таким, яким я захочу, - сказав він.

- Справді? Тобто, ти реально хочеш бачити в майбутньому скалічене життя Клаори Торен? Цікаві в тебе бажання, Біті.

Біті видав тихий сердитий смішок та відвернувся від вікна.

- Ні, я не хочу псувати її життя. Але заради одних бажань треба жертвувати іншими. Це просто пріоритети.

- І тобі нормально від цього?

- Що?

- Тебе реально влаштовує така відповідь? Ти завжди намагаєшся вибудувати образ людини, яка сама ліпить свою долю. Але ж ти бачиш, що це обман? Ти копаєш собі яму, Біті. Є речі, з якими не можна жартувати.

Після цих слів Біті вже відверто засміявся.

- Я зрозумів. Цього разу переді мною ти будеш грати мораліста. Так, от... на мене це не спрацює.

- Ти не зрозумів, - голос Аморфа став суворішим. - Я говорю зовсім не про мораль. Ти ще просто не помітив, що вже сидиш в палаючому домі. Ти сам його підпалив. Ти можеш скільки завгодно закривати очі, відмахувати отруйний дим, але рано чи пізно, вогонь до тебе дістанеться.

- Ага, дуже поетично.

- Ти не помреш, Біті. Ти будеш страждати.

Біті присів на край робочого столу. Схрестив руки. Він зайшов в цей кабінет, щоб звикнути до нового місця, а не вислуховувати весь цей словесний тиск.

Аморф не зникав. Щоб якось його прогнати, Біті вирішив змінити тему.

- Ти якийсь не такий, як зазвичай. Виглядаєш інакше.

- Про що ти говориш? Ми вперше зустрілись.

- Боже... це якийсь цирк.

- Аморфа більше немає, Біті. Він помер... ну... десь хвилин двадцять назад. Приблизно. Можеш забути про нього. Так, я підігрував тобі, наче я - це він, але це не так. Його більше немає. І не буде.

Біті навіть не встиг йому відповісти, як двері кабінету відчинились від удару. Розлючена Клаора зайшла всередину. За її спиною були Леон та Мері. На лобі роздулись вени від гніву, а очі поступово мокли від розгубленості. Приїхавши на роботу, вона не очікувала на такі новини. В неї більше не було роботи. Це був кінець її кар'єри і за цим стояв Біті.

- Ти мені навіть нічого не сказав!

- Клаоро... - намагався заспокоїти її Леон, але жінка відштовхнула його в сторону.

- Ні! Не заступайтесь за нього! Я не можу повірити, що ти здатен на таке, Біті. Боже, я сильно тебе переоцінювала. Я довгі роки закривала очі на... те, хто ти є.

Біті встав зі столу та розпрямився. Виправдовуватись було безглуздо. Але й відмовчатись не виходило. Створіння на вікні все ще дивилось на нього. На відміну від Амофра, на його голові чітко просліджувались червоні пусті очі.

- Я намагався домовитися з ними, - сказав Біті.

- Не бреши! Вони сказали, що ти одразу погодився. Вони спеціально тоді вичепили тебе на похоронах, щоб запропонувати викинути мене на мороз. Я знала, що для тебе кар'єра стоїть на першому місці, але... - її голос затих та став спокійніше, розчарування охопило його, - я не здогадувалась, що ти зможеш так легко мене зіштовхнути зі свого шляху. Я ж навіть ніколи не була твоїм суперником. Ми з тобою були на одному боці. Чому? Біті, скажи, чому ти так робиш?

Не в змозі підібрати слів, Біті зітхнув. Ліниво, важко. Трохи винувато. Наче просто хотів чимось розбити нестерпну ядовиту тишу, що накинулась на нього одразу після того, як Клаора замовкла.

- Пробач... - все, що він зміг із себе витягти.

Здивована Клаора привідкрила рот від шоку. Сльози побігли по її щоках. Вона вже не могла їх стримувати. Стійкий характер дав слабину. Можливо вперше за все її життя. Ще ніколи ніхто так болісно не бив її в саме серце. Це "пробач" прозвучало настільки холодно, настільки невпевнено, що відчувалось наче удар. Безжальний удар в саму глибину душі.

- Не пробачу, - тихо сказала Клаора. - Я ніколи не пробачу тебе, Біті.

Він промовчав.

- Сподіваюсь, ти захлинешся в цьому проклятому кабінеті, - додала вона. - Ти заслужив на це.

Біті знову нічого не відповів. Просто стояв. Дивився на неї. Витерши рукавом сльози, Клаора відвернулась від нього. Не могла більше бачити його обличчя. Весь цей кабінет, весь офіс, вся компанія, все це одразу стало для неї огидним. Ні з ким не попрощавшись, вона пішли звідти.

Не дивилась ні на кого. В грудях все досі лютувало, але вона не показувала цього. Зайшла в ліфт. Опускалась до парковки із огидними людьми, імена яких хотіла забути понад усе. Подумки намагалась втекти звідси подалі. Не згадувати ні директорів, ні колег, ні особисто Біті. Але це було неможливо. Його байдужий силует викарбувався в неї перед очима і ніщо не могло його змити.