Розділ 43: Час забирає своє

Холодна вода із тонкої трубки лилась на долоні. Схиливши голову, Біті вмився. Шкіряні пори звузились від холоду. Потім він надпив із раковини, прополоскав рота та сплюнув у назад.

- Жесть... - тихо вичавив із себе Біті.

Після вкладання угоди із Антропік-Стейт, він вже не так активно мотався на роботу, але все ще був напружений. Чекав на підвищення. Та сама заява в столі все ще чекала свого часу. Не треба було тиснути ні на Клаору, ні на керівництво. Все повинно було статись природньо. Треба було лише дочекатись зручної можливості.

Біті помічав, що вдома не все гаразд. Похмурі обличчя, невдоволеність, старший син вів себе дивно. Хоч це й було "на другому плані", Біті все одно відчував, що йому неприємно повертатись додому. Наче там його не чекали. Наче він заходив в чужу оселю.

З одного боку, йому хотілось поговорити із Алоном, але з іншого, він чесно не знав, як це зробити правильно. Міг поділитись банальними порадами, або нещирими словами підтримки. Було видно, що справа не тільки в бійці, яка сталась на святі. Все було набагато глибше. З точки зору батька, Біті розумів, що правильно було б в цьому розібратись, але особисто для себе не бачив у цьому цінності. І неміг змусити себе співчувати цьому. Просто нічого не відчував.

В туалет зайшов Леон. Пройшов повз. Встав за пісуар та заговорив із Біті:

- Блін, мене сьогодні стопнула поліція. Сказали, що ідентифікаційного номера ззаду немає. А це службова тачка, прикинь? У нас там всі такі. Вони мене не послухали. Виписали штраф.

- Що ж, співчуваю, - сказав Біті.

- І це... все, що ти можеш сказати? Мене облопошили як лоха за якусь фігню.

- Я жодного разу не їздив на службових дизельках.

Леон встав поруч, почав мити руки.

- Ні, вони класні, але... я думаю, за їх оформленням погано наглядають.

- Якби тут за всім нормально наглядали, я б тут не працював. Вся справа в непомітних можливостях, подумай про це.

- І що мені робити тоді із цими дизельками? - розгублено спитав Леон.

Біті встав перед дверима та відповів:

- Не знаю. Повісь свої номери. Тут всім байдуже. Головне, щоб візуально виглядало, все як треба.

***

Хвилі омивали холодні сталеві борти нового, спущеного з доків судна. Воно вже торкнулось води, але все ще не виходило в свій перший рейс. Це був корабель, будівництво якого ще рік тому було замовлено компанією Антропік-Стейт. Могутній сухогруз на тридцять тисяч тон вантажу, з берега ледве не затуляв денне сяйво Селени.

На пристані зібралось кілька тисяч людей: наглядачі, менеджери обох компаній, моряки та раптові прохожі. Всі воно чекали, доки судно урочисто буде відпущене у вільне плавання.

Клаора набрала повні легені повітря. Вона потягнула на себе пляшку вина. Мотузка, що вела від неї до носа кораблях, натягнулась. Легкий вітер не псував плани, але зачіска жінки помітно рухалась.

- Сьогодні - не просто день, - заговорила вона. - Сьогодні - можливість кинути старі непорозуміння та дурні упередження у прірву. Я знаю, що ми, громадяни Кордону, не любимо, коли зайві обличчя пхають свої носи не в свої справи, але зараз інший випадок. Саме в цей день ми об'єднуємо наші ресурси, щоб розпочати нову еру. Корабель, що стоїть поруч за моєю спиною, буде новим мірилом єдності, яке прокладе цьому місту шлях до розвитку. Розвитку, якого воно раніше ніколи не бачило.

Вона розімкнула пальці і темну пляшку понесло до носової частини корабля. Дзвін. Скло розбилось. На сірій товстій обшивці залишилась пляма. Биті шматки пляшки посипались у воду.

Здійнявся галас. Оплески донеслись до вух Клаори. Це все чиста формальність. Традиція розбивання пляшки об борт судна існувала майже завжди. Ще за часів раннього Стомонту про неї збереглись деякі згадки. Багато хто навіть вважав, що цей звичай міг бути навіть ще старішим, але це вже були скоріше спекуляції, ніж підтверджені факти.

- Так, так - посміхнулась Клаора, закинувши пасмо волосся за спину, - в якогось бідолахи ми вирахуємо вартість пляшки із зарплатні.

Публіка засміялась.

- Що ж, жарти в сторону. Тепер я хочу побажати нашій поважній команді вдалого плавання. Хай теплий вітер завжди буде попутним!

Це побажання також було формальністю. Комерційні кораблі не плавали на парусах вже більше двух тисяч років. Тільки багаті мореплавці, виключно для власного задоволення, замовляли собі однощоглові або двощоглові яхти. Тобто під парусом давно вже плавали тільки ентузіасти.

Після цієї церемонії всі присутні відправились до преси. Сотні журналістів робили знімки та штурмували керівників компаній і місцевих чиновників купою запитань. Спалахи фотокамер сліпили очі, вистрибуючи майже з усіх боків.

Клаора залишили директорів на розтерзання ЗМІ та відійшла подалі від галасу. Вулиці біля пристані були брудними. Танувший сніг залишав після себе чорні сирі розводи від черевиків та коліс. Зі сторони моря подув сильний вітер. Довелось підняти комір пальто, щоб прикрити щільніше шию. Клаора підняла погляд та побачила сіру тучу, що йшла на місто з боку берегу.

Це був останній штучний циклон в цьому сезоні. Приблизно через годин п'ять знову мав повалити сніг та впасти температура. Ще два тижні такої погоди, а потім теплий сезон. Регулююча температуру підземна сітка знову увійде у робочий режим.

Клаорі хотілось цього якомога скоріше. Набридло давитись холодом. Вона ніколи не любила зиму.

Її думки розбили Біті та Леон, що з яскравою радістю навалились на неї.

- Вітром не здуло? - спитав Біті.

- Скоріше б це закінчилось, - насупилась жінка. - Погода жахлива.

- Ти повинна думати про свою майбутню премію, а не про погоду.

Леон легенько штовхнув Біті ліктем та додав:

- Він правду каже. Я ось вже подзвонив батькові і сказав, що ми тепер рок-зірки.

Біті здивовано на нього поглянув.

- В тебе є батьки?

- А чого б це в мене їх не було? Ти збожеволів?