Розділ 42: Треба завжди пам'ятати

По чистому небу над містом кружляли аеростати. Білі дирижаблі курсували від станції до станції, поблискуючи на денному світлі. Надворі було тепло. Не по-літньому, але легше ніж зазвичай в цей сезон. Сніг ще тримався на землі але вже скоро повинен був почати танути.

Алон скинув куртку та почав розминати м'язи. Сіра майка обтягувала торс. Пальці почервоніли, а з носу виривалась рідка пара.

Вчепившись руками в металеву перекладину, Алон почав підтягуватись. Десять, двадцать, тридцять. Навантажувався до болю в суглобах. Він все ще докоряв себе за той злощасний вечір, хоча з тих пір пройшло вже два тижні.

Коли пальці вже заніміли, Алон зістрибнув на землю. Розтрусив руки, поводив плечима. Цього було замало. Перевівши подих під деревом, хлопець накинув назад куртку та пішов на пробіжку. Обігнув два квартали навколо свого дому. Весь останній час він майже не спілкувався ні з сім'єю, ні з однокласниками.

Тротуари були розчищені від снігу, але не у всіх місцях кладка була однаково якісною. Чим далі Алон віддалявся від престижного району, тим більше тріщин та зсувів з'являлось під його кросівками. Нахили та нерівності дороги ускладнювали біг. Тричі він ледве не підвернув ноги.

Коли сили майже повністю вичерпались, він все ж вирішив зупинитись. До дому було далеченько. Відбіг на два кілометри. Але для нього це не було проблемою. Навколо був спокійний район. Зліва парк, а справа - відгороджене узбережжя.

Алон спокійно крокував назад, дивлячись на ламаний лід, який проносився вздовж річки. Зосереджувався на природі, на тиші, на втомі. Не хотілось думати. Він боявся своїх думок, після тої самої вечірки і своїх дій. Когось вдарити, чи із кимось посваритись для нього було чимось дуже егоїстичним. Чимось чужим та необдуманим.

Більшу частину життя, він тримався осторонь від такого. Вірив, що вище цього, але коли опустився туди сам, то розчарувався в собі. Раніше він ніколи в собі не розчаровувався. Це було не те ж саме, що припуститись дурної помилки, чи щось забути у відповідальну мить. Це була зрада власних принципів.

Повернувшись додому, він вийшов знову на задній двір та присів на літню лавку, що стояла під парканом. Не хотілось поки заходити всередину. Алон хотів ще трохи побути сам із собою. На одинці із мовчазним світом.

Відчинились двері. Із дому вийшов Сіоран. Молодший натягнув криво шапку на голову та, накинувши на плечі батькового плаща, покрокував до брата.

- Мама вечерю наготувала, - сказав він. - Зве тебе і питає, чому ти так довго?

Алон трохи нахилився, впершись ліктями в коліна.

- Я тренуюсь.

Брат присів поруч.

- Не схоже. Ти сидиш тут вже хвилин п'ятнадцять.

- Твоя правда. Халтурю.

Сіоран все знав про те, що наробив старший. Від сестер, вони розповіли йому більшість подробиць. Після того дня, Алон перестав розмовляти із молодшим, а той боявся підіймати цю тему. Він просто не вмів обговорювати такі серйозні речі.

- А... ти знаєш, що я зробив нову прикольну штуку? - запитав Сіоран.

- Ні, - пригнічено відповів брат, - ти мені нічого про неї не говорив.

- Вона... ну знаєш... не така як зазвичай.

- Про що ти?

Молодший поліз до себе в кишеню та витяг зламаний пульт від радіо. В нього не вистачало половини кнопок. Сіоран направив його на брата.

- Це високочастотний пристрій для підйому настрою. Зараз я натисну одну кнопку і ти посміхнешся.

Алон здивовано підняв брови.

- Ти серйозно?

- Не рухайся! Він дуже чутливий.

Хлопець натиснув на кнопку. Нічого не сталось.

- Оу, я...

- Тихо... - напружився Сіоран.

Алон раптово засміявся. Почервонілі щоки зсунулись із застою. Він зітхнув та сказав:

- Гаразд, це було непогано.

Сіоран прибрав пульт назад.

- Я ж казав. А ти мені не вірив. Я думав, ти вже ніколи не посміхнешся.

Алон опустив погляд. Йому стало трохи легше, але все одно туга скручувала розум. Він просто не знав, як до неї підступитись і що з цим робити.

- Розумієш, - почав старший, - в мене зараз все не просто. Мені приємно, що ти намагаєшся мене підтримати, але я не заслужив на це.

- Та годі тобі. Ми ж класно весь час спілкувались. Мені нудно без тебе.

- Я боюсь, що можу все зіпсувати.

Сіоран встав із лавки та впевнено поглянув на брата. Набрався трохи рішучості.

- Слухай, не перебільшуй. Нола та Сара вже самі все забули.

- Не думаю.

- Може цього ніхто не каже, але... нам без тебе складно... Мені без тебе складно.

- Переживаєш, що без мене тебе поб'ють в школі? - посміхнувся Алон.

- Не тільки. Хоча, якщо чесно, реально побоююсь.

Алон встав та поплескав брата по плечу. Йому не дуже хотілось повертатись в нормальне життя, він соромився дивитись всім в очі. Але заради Сіро готовий був спробувати повернути все, як було. Спочатку, хоча б через силу.

- Гаразд, салаго. Я буду прикривати твою спину. Куди ж ти без мене дінешся.

Разом вони повернулись у дім, залишивши важку самоту мовчазного двору.

***

Шкіряний м'яч здійнявся майже до стелі спортзалу а потім різко полетів вниз. Металева ключка засвистіла, розрізаючи повітря та врізалась в нього. Удар. Розкидаючись ехом на стіни, м'яч полетів у протилежний бік поля. Це був урок фізичної підготовки, типовий раунд в теретлінг.

Сара та Алон грали в протилежних командах. Дівчина, як завжди, діяла агресивно, напористо, не даючи шансів суперникам. Не дарма в неї було чотири медалі за перемоги в міських чемпіонатах. Алон же, хоч і добре грав в теретлінг, саме цього разу проявляв найменшу зацікавленість. Часто пропускав м'яча, підводячи команду, невдало пасував, або робив неякісну подачу.

- Так, стоп, перерва! - вигукнув вчитель, Ерміас Рорку.

Учні розійшлись в сторони, покинувши поле. Алон витяг із рюкзака пляшку води та трохи надпив. До нього підійшла спітніла втомлена Сара та буквально вирвала її із рук.