Розділ 41: Ми робимо те, що ми робимо

Чорно-сірий дим здіймався в захмарене небо. Велике полум'я проривалося крізь дах будівлі міського архіву. Поки стіни облазили, всі меблі приватної камери вже догоріли та перетворились на купку попелу. Хтось підлив туди дуже калорійну рідину, щоб спровокувати таку потужну пожежу.

Толанд стояв на парковці, зі сторони палаючої стіни та дивився як потенційні докази зникали прямо на очах. Пожежна служба щойно приїхала і ще не встигла згасити вогонь. Стійкий запах мазуту товкся в носа. Скоріше за все, саме ним там було все облито. Навколо у паніці метушились люди.

- Ми не встигли, - сказав Толанд. - Нас випередили.

- Що ж, - схрестив руки Торфій, він стояв поруч, - значить, ми встали на правильний слід.

Толанд відвернувся від вогню.

- Яка різниця? Наша єдина зачіпка знищена.

- Не правда. Ти ж також чуєш цей запах?

- Не думаю, що від цього багато користі. Я розумію, про що ти. В Кордоні отримати навіть каністру мазуту - це велика проблема. Все суворо відслідковується. Але ти ж розумієш, якщо ці сволоти знають про наші пошуки, то це вже ставить їх на крок вперед.

Торфій сунув руку в кишеню службової куртки та витяг пачку цигарок. Взявшись за одну, він наблизився до вогню та прикурив прямо від палаючого вікна. Жар одразу налип на обличчі. Ледве не згоріла триденна щетина. Але Торфію було байдуже, йому лиш хотілось, щоб його сигарета пошвидше загорілась.

- Гей, відійдіть подалі! - наказав пожежник. - Там дуже небезпечно. Ми зараз будемо заливати піною.

Офіцер стягнув язиком палаючу сигарету до краю губ та відповів:

- Все, я закінчив. Можете продовжувати. Пробачте.

Потім він повернувся до свого напарника та звернувся вже до нього:

- Толанде, це добре, якщо ті зарази знають про нас. Будуть боятись. Будуть менше шкоди робити. Поки що я бачу одні плюси. А мазут треба перевірити.

- Може Нолган когось попередив про наш приїзд сюди?

- Сумніваюсь. Його тримають майже в повній ізоляції. Не настільки він і впливовий, щоб керувати хоч кимось із-за ґратів.

Товста сіро-салатова струя піни полетіла у вікно, ще одна - із дрона, що тримав шланг в повітрі. Він заливав вогонь через дах. В'язка піщаниста речовина стрімко обліплювала стіни та підлогу, гасячи полум'я. Мов якесь пюре вона сповзала вниз. Густа, із важким запахом заліза.

- Хрін з ним, - махнув рукою Толанд. - Давай закінчимо із розпитуванням та переведемо дух, бо в мене вже зіпсований настрій після таких приколів.

- Я пропоную забігти в он ту забігайлівку, що через дорогу. Там продають якісь "чебуреки", ніколи їх не куштував.

Допит пройшов безрезультатно. Робітники архіву нікого не бачили, про саму камеру ніхто нічого не запитував, з моменту останнього приходу Ренгарда. Кілька охоронців тільки чули якісь дивні звуки із заднього входу хвилин сорок тому, прямо перед пожежею. Але вони подумали, що то якась поломка у вентиляційній шахті, тому проігнорували це.

Видно було, що працював професіонал. Пробрався тихо, не залишив ні відбитків, ні плям, ні залишків. Враховуючи, що цей район міста доволі людний, так непомітно тут пересуватись із каністрою мазуту - це щось із категорії майже магічних трюків.

Закінчивши розмовляти із робітниками архіву, офіцери пішли до того самого кафе, що розташувалось неподалік. Мимо проїхало кілька дизельмашин поліції - два коронери і з десяток форсерів. Із різних кутків вулиці поступово стікалось все більше прохожих - зацікавлені спостерігачі. Архів не підпалювали вже десятки років і все це виглядало дуже неприродньо.

Зробивши замовлення, Торфій і Толанд сіли за невеличкий стіл один навпроти одного. Обом подали по два чебурека. Для Сорон-Селена це вважалось інопланетною кухнею. Готували їх тут виключно іноземці.

- Пахне м'ясом, - сказав Торфій. - Але... якимось дивним.

- Кажуть, акулятина.

- Що? Фу! Я думав, тут щось толкове.

Толанд розрізав ножем тісто та заглянув всередину - рум'яніло.

- А чим тобі не подобається? Морепродукти.

- Ти в курсі, що в м'ясі акул міститься сечовина? Це огидно.

- Правда?

Толанд нагнувся над тарілкою та занюхав.

- Не знаю. - сказав він. - Вроді... нормальний запах.

- А на смак?

Зуби обережно вчепились в чебурек та відірвали шматочок. Акулятина почала пережовуватись в роті, мішалась зі слиною. Потім ковток.

- Ну таке... - зморщився Толанд. - Не дуже.

- Я ж казав. Мене цією бадягою годували в полоні. Спочатку воно просто не дуже, а потім взагалі перетворюється на помийки. Так що я не можу навіть дивитись на цю шнягу.

Торфій відклав тарілку в сторону та склав руки на стіл. Зіпсувався весь настрій.

- Ну добре. Я тоді сам все подужаю. Я не прискіпливий. До речі, - Толанд підняв очі на співрозмовника, відриваючи виделкою шматочок їжі, - твій полон досі для мене загадка. Ти мені розповідав все, крім того, як вижив.

- Нічого там розповідати.

- Боляче згадувати?

- Ні, просто люди зліплені із дивної глини. Одні розвалюються від легких дотиків, а інших хрін уб'єш навіть впритул. Я чудом виявився із другої категорії. І не розумію, чому так.

Доїдаючи свою порцію, Толанд підняв брови. Це порівняння здалось йому дивним.

- Ага, зроблю вигляд, що зрозумів.

Наступні кілька годин вони більше не повертались до цієї теми. Продовжили займатись розслідуванням. Заглянули ще в пару місць, потім заповнили рапорти та повернулись в службову квартиру.

Торфій взяв собі пляшечку пива на вечір. Тоді йому й захотілось повернутись до цієї теми. Він вперся ліктями в підвіконня, та дивлячись на вогні нічного міста, заговорив:

- В тебе було таке, коли наставляють ствол... то ти подумки прощаєшся із життям? Наче відміняєш всі свої заслуги, які накопичував довгі роки?

- Це ми знову говоримо про твій полон? - тихо промовив Толанд, голос товариша розбудив його, коли він вже ледве не задрімав.