Розділ 33: Руки покарання

Весь час доводилось ховатись. Пильнувати за кожним зустрічним обличчям. Нікому не довіряти. Ні з ким не перетинатись. Ломбрадо Мурр знав, що він приречений. Він сам поставив хрест на своє подальше життя. Його могли осудити та відправити у в'язницю, але він добре усвідомлював, що це малоймовірно. Смерть військового не могла так легко зійти з рук. В'язниця стал б подарунком.

Сховавшись за розмальованим парканом, Ломбардо опустився на коліна та почав перераховувати кількість набоїв. Пальці перебирали їх один за другим - півтори обойми. Цього було не просто достатньо, а навіть надмірно. Хоча Ломбардо все одно переймався, що могло не вистачити. Боявся, що в момент стресу почне імпульсивно стріляти і марно витратить весь боєзапас. Недовіряв собі. Навіть кинутий алкоголізм не вселяв надії.

- Дідько, - прошепотів він, тяжко дихаючи, і запхав набої назад в кишеню.

Озирнувся - нікого. За спиною постійно хтось увижався. Почулись кроки. Ось це вже було правдою. Ломбардо притулився спиною до паркану і затих. Важкий наступ чоботів відразу видав поліцейського. Звичайний патрульний форсер. Одного його вправного удару вистачило б щоб відправити втікача в нокаут. Тим паче, що за останні два роки він сильно запустив свою фізичну підготовку.

Коли стало тихіше, Ломбардо підвівся та пішов далі. Він знав, де сьогодні збирається бути Біті Брейкер. Знав про ресторан "Партинія". Біті вже їздив туди робити замовлення і Ломбардо якраз тоді пересувався слідом. Цього вечора настав час, коли пора було наносити удар.

Поправивши капюшон, він рушив далі. Пересувався малолюдними вулицями. Здогадувався, що кілька разів його вже впізнавали, але сподівався, що на слід не встали. Лише сподівався. Не перевіряв - не було часу.

Селена вже сховалась за горизонтом. Вуличні ліхтарі активно освітлювали околицю. До ресторану вже було недалеко, кілька кварталів. Ломбардо рухався через невеличкий спальний район впоперек вулиці, щоб швидше дістатись до місця призначення.

- Ані руш! - почулось ззаду.

За ним справді встали на слід. Він попався. Ломбардо одразу підняв руки. Не спішив розвертатись.

- Покажи своє обличчя! - продовжив говорити чоловік позаду.

- Я спішу, - спробував викрутитись Ломбардо. - Я справді не встигаю на зустріч.

- Я знаю. Розвернись.

- Я не злочинець.

- А ось це неправда. Розвернись, кажу.

Довелось послухатись. Ломбардо повільно став обертатись назад. Попри капюшон і окуляри, його легко було впізнати. Перед ним стояв молодий вусатий поліцейський в чорній куртці. Це був коронер Фінстах з пістолетом в руках. Йому в офіс поступив дзвінок про імовірну присутність Ломбардо в цьому районі міста. Виїхати вирішив сам, щоб переконатись. Переконався. І був у вразливому положенні, без підкріплення.

- Тебе заарештовано, Мурр! - сказав Фінстах.

- Чесно? Я не проти... Але можна я спочатку закінчу важливу справу?

- Ти не дістанешся до Брейкера! Це я тобі гарантую.

- Коронере... не гарантуйте того, що не зможете виконати.

Ломбардо різко сунув руки в пальто і прямо крізь одяг та тканеву обгортку вистрілив із рушниці. Куля пролетіла біля вуха поліцейського. Промах. Він вистрілив ще раз, та ще раз. Фінстах відскочив вбік та приліг на землю.

Наробивши купу шуму, Ломбардо побіг геть. Потрібно було встигнути дістатись до Біті. Будь якою ціною. Поки ноги перестрибували через калюжі, він замітив, що правий борт пальто загорівся через стрілянину. Тушити було ніколи, але й позбавлятись від нього було не можна. Це було єдине маскування для зброї.

Хутко витягнувши ножа, Ломбардо відрізав палаючий шматок та побіг далі. Ресторан був попереду. На вулиці купа перехожих. Паршиво. Він бігло подивився через дорогу у вікна - всередині багато людей. Біті був буквально перекритий свідками. Дуже паршиво.

Треба було десь вичекати момент. На п'яти наступав коронер, тому в єдиному, в полі зору, провулку ховатись було марно. Потрібно зникнути серед людей. Ломбардо заскочив в невеличке кафе та присів за крайнім столиком поруч із вікном. Темне освітлення та десяток гостей робили непогане маскування.

Поки Ломбардо жадібно вгризався очима в ресторан та чекав Біті, збоку неочікувано з'явився офіціант.

- Доброго дня, е-е... вам щось принести? - розгублено спитав він, побачивши грубий і брудний вигляд гостя.

Ломбардо розумів, що точно викликає великі підозри, тому повільно витяг рушницю та націлив її на офіціанта з-під столу.

- Сідай до мене сюди. Тільки тихо.

- Що ви робите?

- Просто сядь. Просто зроби це. Не нервуй мене.

Той перелякано оглянувся.

- Не дивись ні на кого, дивись на мене, - спокійно, але грізно говорив Ломбардо. - Сідай.

Офіціант нарешті послухався та обережно присів навпроти небезпечного гостя.

- У мене взагалі тут робота, - сказав занепокоєно він. - Якщо я буду просто сидіти, це буде підозріло.

- Не переймайся. Скажеш, що присів поговорити зі старим другом. Я бачив ваш графік на стіні. Це кінець зміни. Зробиш вигляд, що ти втомився.

Наступні секунд десять вони сиділи один навпроти одного мовчки. Гості кафе поступово починали розходитись. Руки офіціанта тремтіли, лежачи на столі. Озброєний відвідувач здавався йому холодним та жорстким, але насправді він також був переляканий. Серце Ломбардо ледве не виривалось з грудей. На кону стояло його виживання.

- Що вам потрібно? - спитав офіціант.

Гість відвів погляд від вікон ресторана на співрозмовника.

- Справедливість - це все, що мені сьогодні потрібно.

- А я вам навіщо?

- Ти мені не потрібен. Я просто тобою прикриваюсь.

Офіціант протер спітнілий лоб.

- Не думаю, що справедливість добувається розмахуванням зброї.

Ломбардо опустив голову.

- Я також. Але конкретно зараз така ситуація, що інакше зробити не можна. Тільки рушницею. Тільки пустити кров.

- Ви впевнені?