Розділ 30: Післясмак

Акт 3.

Шум сильного вітру було добре чутно навіть крізь товсте скло офісу. Зовні пасмурно, погода паршива. Біті дивився на місто і прокручував в голові кожну мить свого тріумфу. Він переміг на суді через власну харизму та навички, чи це просто фортуна вчасно потрапила в руку? Його не цікавила відповідь на це питання. Результат є результат, і не важливо, якими методами він був досягнутий.

Його кабінет за довгі роки не змінювався в жодній своїй деталі, а його власник майже ніколи не був чимось одним. Поруч з тою самою картиною "зі сходами" з'явився Аморф. Він погладив прозорою рукою шорстке полотно. Пальці залишали за собою ледве помітні розводи.

- А знаєш, - почав він, - хоч я й ніколи не любив цю картину, щось в ній є.

- Мені не цікаво, що ти думаєш, - сказав Біті, озирнувшись на нього.

- Ти тільки поглянь, як художник переніс геометрію цих сходів. В них такий дивний крутий кут. Тут неймовірно легко послизнутись.

- Ого, - саркастично видав Біті, - які цікаві спостереження.

- Ні, я серйозно. Цікаво було б поглянути, як ти котишся по цих сходах, розбиваючи собі спину... розбиваючи обличчя. Тут високо, шанси на виживання дуже малі. Болюча смерть, як не як.

Покрутивши невдоволено головою, Біті повернувся до робочого столу. На сьогоднішній день були важливі плани. Не можна було нехтувати їх організацією. Особливо після того, як задав таку високу планку власного професіоналізму.

- Колись я дізнаюсь, звідки ти взявся і як від тебе позбавитись, - просопів Біті.

- О, друже, від мене дуже легко позбавитись.

Аморф майже впритул наблизився до обличчя Біті та продовжив:

- Стрибни у вікно... і все закінчиться. Це дуже легко і я точно знаю, що ти сам часто про це думаєш.

Мутний силует розчинився в повітрі. На щастя Біті, від набридливої істоти не залишилось жодного сліду. Так чи інакше, Аморф був правий. Біті, час від часу, справді думав, як вкоротити собі віку. Він навіть не усвідомлював причин для цього. Просто раптово хотілось покалічити себе. Різко і безповоротно. За цим не було логіки чи мотиву. Принаймні, чітко зрозумілого.

Двері відчинились без стуку. В кабінет нахабно завалились Клаора та Леон. Гучно сперечались.

- Ні, премій не буде, - сказала начальниця.

- Чому? - обурився Леон. - Між іншим, я підготував більше половини наших документів для засідання.

- Так, тільки ти забув, що повинен був підготувати ВСІ! Всі документи , Леоне! Таке завдання в тебе було, чи ти забув?

Леон поглянув на товариша.

- Біті, чому вона така зла?

- Ти просто не вмієш з нею спілкуватись, - посміхнувся Біті.

Клаора поплескала в долоні та поправила волосся. Мала бадьорий і радісний настрій. І, що саме дивне, жодного перегару. Вона була твереза.

- Так, хлопчики, я розумію, може хтось з вас реально чекав премії, але пробачте, попри перемогу, ми понесли масштабні збитки. Хоча... я все одно хочу привітати всіх нас з перемогою. Торон-Транс попали під такий удар, що ще не скоро отямляться.

- Нічого страшного, - кивнув Біті. - Якось переживемо.

- Не переживемо, - додав Леон. - Мені за хату нічим платити.

- Слухай, в тебе одна з найвищих зарплат на нашому поверсі, - підняла брову Клаора. - Куди ти діваєш гроші?

Той відвернувся та драматично заплющив очі. Пальці почали пригладжувати вуса. Леон махнув рукою та сказав:

- Ви не зрозумієте.

- Він в казино гасає, - схрестив руки Біті.

Ці слова сильно вразили Клаору. Очі округлились наче м'ячі. Як керівник колективу, вона завжди, тою чи іншою мірою, намагалась виховувати у підлеглих якісні риси. Видно, її власна тяга до шкідливих звичок все ж помітна для оточуючих. І псувала не тільки її саму, а й була прикладом для інших.

- Блін, це реально сумно, - сказала вона.

- Та годі вам, пару разів зіграв в карти, - розвів руки Леон.

Біті встав між ними та, не знімаючи посмішку з обличчя, оголосив:

- Так, годі обсмоктувати ці дрібниці. Я сьогодні збираюсь відсвяткувати нашу перемогу і вже замовив місце в ресторані. Запрошую всіх своїх.

Клаора та Леон перекинулися поглядами. Видно було, що пропозиція їм автоматично сподобалась. І це було добре. Не треба було довго нікого вмовляти. Біті любив, коли пропозиції приймались одразу. Скидало з плечей купу зайвої мороки.

- Ого, і ти не пошкодуєш вкинути стільки грошей? - спитала вона.

- Ти крутий! Як завжди, Біті, - сказав він.

Долоні Біті лягли їм на плечі. Їх тепло відчулось одразу, навіть крізь товсті підкладки на піджаках.

- Перемога - це безцінна річ, вона любить коли її шанують щедро. Тому, так, я зовсім не шкодую.

Він рушив до дверей. Вийшов з кабінету. Почув голоси. Це була Мері. Дівчина мирно про щось говорила зі старим Леопольдом. Коли це вони знайшли спільну мову? Біті здавалось дивним, що його Мері "подружилась" із цим чудним стариганом. Було в цьому щось неправильне, з його точки зору.

Мері присіла за свій стіл та почала копатись в папках.

- Дитино, - сказав Леопольд, - якщо ти не знайдеш довідку про кошторис за минулий рік, то я сильно не ображусь. Але вдарю по столу. І трохи покричу.

- Не треба, - намагалась заспокоїти його дівчина. - У вас сердечко вже стареньке. Може не впоратись.

- Слухай, а тобі може принести моїх сирничків? Я сам їх випік. Там, правда, сажі багато, але сажа корисна для кісток. Напевно.

- Ні, дякую, е-м... в мене дієта.

- Ех, молодь. Вам би оце лише знущатись над своїми організмами.

Життя наче йшло своїм звичайним темпом. Біті відчув, наче останнього напруженого місяця й не було зовсім. Всі спокійно спілкувались, жартували, розуміли один одного. Наче з тим проклятим судом пішло все зло зі світу. Біті прекрасно розумів, що це лише омана, але зараз йому було приємно в ній сидіти. Приємно відчувати себе єдиним злом в доброму світі.

- Мері, - покликав її він, - ти їдеш сьогодні з нами і ресторан "Партинія" святкувати перемогу в суді.